«Ніч Амстердама»

PDF

Собака простує по бруку,
Великий, неначе ведмідь.
Між чорною гривою грюка,
Сполохано блимає мідь.

Дві скриньки на вигнутій спині, —
Блискучі, щоб бачили всі.
І закликом літери сині
Збігаються в слово «мерсі».

«Мерсі», чи «спасибі», — на кожній.
Кому і за віщо, скажіть?
Навіщо дві скриньки порожні
Пов'ючив собака-ведмідь?

Ступає він легко і гордо.
Минає околиць пітьму
І кривить задумливо морду,
Мов трошечки сумно йому.

Минає він тихі квартали,
Де з палиць білизна звиса,
І хлопчики свистом вітали
Цього подорожнього пса.

Минув поліцая-сержанта.
Ніде не спинивсь, не присів.
І вийшов до хатн Рембрандта,
Художника давніх часів.

Лиш тут стрепенувся, зраділо
Загавкав, зриваючись з ніг,
І чорне схвильоване тіло,
Мов блискавку, кинув за ріг.

Шапчина на цім завелика.
В поставі — гірке забуття.
Це — Пітер, жебрак і музика,
Бідняцьких околиць дитя.

Там хлопчик, розхристаний трошки,
Легкий і вугластий, мов птах,
Реберцем губної гармошки
Неквапно водив по вустах.

Шапчина на ній завелика.
В поставі — гірке забуття.
Це — Пітер» жебрак і музика,
Бідняцьких околиць дитя.

Собака утратив статечність,
Підскочив і впав на живіт.
У погляді — тиха сердечність.
У голосі: — Пітер, привіт!

Обняв його хлопчик за шию,
Здавалось, до серця притис.
І пес простогнав: «Розумію!»,
Лизнувши товариша в ніс.

Удвох вони рушили далі,
Розмови якісь ведучи,
Туди, де стрункі магістралі,
Де сонце горить і вночі.

Кремезний, шорсткий, сивобровий,
Неквапно, як личить дідам,
З вогнями вечірні розмови
Зненацька почав Амстердам.

Вода спалахнула в каналах,
Засяяли сотні мостів.
Електрики сонячний спалах
Салютом у небо злетів.

Гучний у годину дозвілля.
Немов відставний капітан,
Пропах тютюнами і сіллю
Уславлений порт Амстердам.

Замшілі минаючи сваї,
По місту в недальній похід
Морські вирушають трамваї
На південь, на захід і схід.

Жінки простягають туристаьі
Тюльпанів барвисті снопи.
Затьмаривши зорі над містом,
Реклами благають: «Купи!»

Голландці — на вигляд суворі.
Біляві, а часом руді.
А ті, з гаманцями которі,
Підкреслено строгі в ході.

На кожнім — тужурка чи світер,
У кожного — люлька «експрес».
...У натовпі виринув Пітер.
За хлопчиком — велетень-пес.

Стороннім, байдужим цю пару
Ще важко було зрозуміть.
І враз поперек тротуару
Розлігся собака-ведмідь.

Заснув? Ще далеко ж до ночі!
Розкинув і лапи, і хвіст.
А хлопчик, примруживши очі,
Гукнув, наче справжній артист:

— Погляньте, панове,
На цього пса —
Яка величність,
Яка краса!

Співа під гармошку,
Лічить до ста.
Голова велика,
Та не пуста!

Собака має
Крицеву волю —
Не боїться
Ні кривди, ні болю.

Перевірте його
Хоч всі!
На скриньках ви бачите
Слово «мерсі»,

Півгульдена в скриньку —
І можете мучить,
Поки ці балощі
Вам не наскучать.

Пес феномен!
Надзвичайний хист! —

З натовпу — голос:
— А можна — за хвіст?
Пес не роззявить
Свою пащеку?

— Гульден — і я
Гарантую безпеку!

— Пес надзвичайний,
Що й говорить!
Можна дати йому
Закурить?

Один — погладив ласкаво.
Другий, скубнувши,
Сказав:
— Цікаво! —

Третій, обвіявши
Димом сигари,
Двічі штурхнув,
Щоб було до пари.

Четвертий
Паличкою провів,
Аж сльоза
У собаки
З-під брів.

П’ятий
Потяг за вуха,
Бурмочучи:
— Добрий псяюха!

Мужньо тримається
Чорний ведмідь.
Летять монетки,
Подзвонює мідь.

Пітер нервово
Кусає губи:
— Тримайся, Чарлі,
Тримайся, любий!

Собака зітхнув
І промовив без слів:
«Якби я був левом,
Піввулиці б з’їв!»

Лиш одна дівчинка,
Що ішла з мамою
І везла голубеньку тачку,
Дівчинка з бантиком
Підійшла
І сказала рішуче:
— Не смійте
Мучить собачку!

Шапчина на ній завелика.
В поставі — гірке забуття.
Це — Пітер» жебрак і музика,
Бідняцьких околиць дитя.

Присіла, дістала хустинку,
Зібгала в долоньці тремтячій.
Спіймала сльозу-намистинку,
Що бігла по морді собачій.

Хитається натовп суворий,
Здавалося, пів-Амстердама.
— А може, він, донечко,
хворий? —
Стривожено зойкнула дама.

— Ой лихо! — жахнулася пані. —
Та що це він має за звичку? —
Собака в палкім пориванні
Чоломкнув дівчатко у щічку.

— Гей, дівчинко, — вигукнув
хлопець. —
Не бачиш? Собака — на службі!
Тікай-но, бо він тебе схопить.

Кажу тобі щиро, по дружбі,
У тебе — дві мавпи і киця,
Кролі, і їжак, і сорока!

А в дівчинки — сльози сердиті,
Пожбурила ляльку і тачку:
— Нічого не хочу на світі,
Купіть мені цього собачку!

Тут скрикнула пані: — Дурниця!
Одвічно з тобою морока...

— Ви, мамо, жорстокі і вперті.
Ваш голос байдужий і грубий.
Ви, мабуть, бажаєте смерті
Мені, вашій донечці любій...

— Ой доню, ще горя наврочиш!
Мерщій заспокойся, небого...
Ну, хлопчику, скільки ти хочеш
За цього собаку страшного?

Задумався, знітився Пітер,
Побачивши пачку з грошима.
Обличчя шапчиною витер,
Аж холод війнув за плечима.

Малий і не снідав сьогодні.
(О Чарлі, товаришу бідний!..)
Брати і сестрички — голодні,
Бо тато у них безробітний.

У хлопця — страждання в обличчі:
— Сім’ю... цей собака... годує.
— Візьми, переплачую втричі!
Дивіться, він ще й вередує!

А дівчинка: — Славно, чудесно!
Яка ж я щаслива, ой нене!
Скажи мені, хлопчику, чесно.
Ти прийдеш у гості до мене?

Приходь! — Колихнулися вії...
Собака вагався спочатку,
Та вже з поводочком на шиї
В машину пішов за дівчатком.

Зіваки розходяться, раді.
На вулицях жарти і смішки.
Ех, Чарлі, ти мчиш на «паккарді»,
А друг на околицю — пішки!

Канали. Вогні. Перехожі.
Туман забілів, замаячив.
В кишені у хлопчика гроші,
Яких він ніколи не бачив.

Та серце виснажує туга.
І думи — як хмари крислаті:
— Продав я найкращого друга
За гроші, за гульдени кляті!

Холодний здіймається вітер,
Збирав все лихо докупи.
Чвалає натомлений Пітер
Крізь ніч до своєї халупи.

Десь море стріляє у дамбу,
Сирена гуде вдалині.
Густішає ніч Амстердама,
Гортаючи в попіл вогні.

Зненацька з сирої маячі...
Та що це? Чи сон, чи мана?
Дві зірочки, очі собачі!
Дві зірки з пітьми вирина...

Звичайні зірки серед неба,
Лиш тьмяним віконцем — блакить.
— Не треба, не треба, не треба!
Собаку мені поверніть!

— Не да-а-м! — прогуло у костьолі.
У дзвонах поплив Амстердам.
Волали вітри прохололі:
— Не да-а-м!
Не від-дам!
Не від-дам!