На главную Тексты книг БК Аудиокниги БК Полит-инфо Советские учебники За страницами учебника Фото-Питер Техническая книга Радиоспектакли Детская библиотека

Дивачок-насмішничок, 1957

Юлія Душинська
Переклад з польської Б. Чайковського

«Дивачок-насмішничок»

Малюнки В. Гливенка

*** 1957 ***


PDF


Сканы книги прислал Игорь У.
_________________


ПОЛНЫЙ ТЕКСТ

      ЗМІСТ
     
      Дивачок-Насмішничок і панна Ображальська З
      Ображальська розгнівалась на маму і тата 6
      Дивачок-Насмішничок голодний 8
      Дивачок-Насмішничок поселяється у пана Злосницького 12
      Чудові дні у пана Злосницького 15
      Пан Злосницький глянув у дзеркало 19
      Дивачок-Насмішничок у місті 21
      Всю зиму у пана Плакси 24
      Це пан Абияк 27
      Багато сміху і несподіваний візит ЗО
      Дивачок-Насмішничок у Касі, яка боялась гребінця 33
      Як осел Дивачка врятував 37
      Дивачок-Цасмішничок літає 40
      Про Дивачка знають! 42
      Дивачок-Насмішничок біля моря 46
      Дивачок-Насмішничок у панни Кривиносик 47
      Навіщо та весела Ада 51
      Остання пригода Дивачка-Насмішничка 53


      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК I ПАННА ОБРАЖАЛЬСЬКА
     
      Було собі містечко над річкою. А в тому містечку стояв собі будиночок — не малий, не великий, а такий, як треба. І в тому будиночку жила панна Ображальська.
      Панна Ображальська мала вісім років, кирпатий носик і русяві кіски. Назвали її панною Ображальською, тому що вона завжди ображалась. Ображалася десять разів на день. І щоразу казала: «не гуляю» або «не хочу». Потім закопилювала губки, задирала ще вище отой кирпатий носик і сідала в кутку насуплена, як сова.
      Довго вона сиділа в кутку, так довго, поки вся образа не випаровувалася з неї, наче вода з казанка. Після того панна Ображальська знову починала гратися з дітьми.
      І що далі?
      Ну, через хвилину казала знову: «не гуляю» або «не хочу» і знову сідала в кутку. Іншої такої Ображальської не було в усій школі, не було навіть в усьому містечку над річкою.
      А в цьому хто був винен?
      Дивачок-Насмішничок.
      Дивачок-Насмішничок, лихо маленьке і тоненьке, як голка, жив у цьому будиночку, який ото був не малий, не великий, а такий як треба. І цей Дивачок не їв і не пив, тільки сміхом жив. Сміявся й сміявся досхочу, а животик його надимався й надимався, так надимався, мов набубнявіла горошина. Тоді Дивачок був ситий і задоволений.
      Отож цей Дивачок-Насмішничок забирався в русяві кіски панни Ображальської і раз у раз шепотів їй на вухо:
      — Ображайся! Ображайся!
      Бо ті закопилені губки панни Ображальської були такі смішні. І той носик, що задирався вгору, був такий смішний. І оте «не гуляю» було таке смішне.
      Дивачок дивився на це і досхочу сміявся в русявих кісках. А животик його надимався й надимався, мов набубнявіла горошина.
      Найвеселіше Дивачкові було в школі, бо й він ходив з Ображальською до школи. Аякже! Захований в русявих кісках.
      Ви думаєте, що він ходив учитись? Де там! Ходив тому, що в школі Ображальська повсякчас ображалась, а Дивачок сміявся й сміявся досхочу.
      Сидять діти за партами і пишуть, пише і Ображальська. Та раптом — тррах! — зламалося в неї перо.
      Панна Ображальська обертається до сусідки Малгосі та й каже:
      — Малгосю, позич мені перо.
      Малгося — дівчинка люб’язна. Вона виймає запасне перо з пенала і дає Ображальській.
      — Візьми, тільки не криви так ручку, бо й це зламаєш, д у мене більш нема.
      Панна Ображальська вже простягла руку, щоб узяти перо, а тут Днвачок-Насмішничок шепоче їй на вухо:
      — Що вона береться тебе вчити? Ображайся!
      І панна Ображальська закопилює губки, задирає носик і каже:
      — Не треба мені твого пера!
      Ой, які смішні закопилені губки! Який смішний цей кирпатий носик! Дивачок-Насмішничок сміється голосно, сміється досхочу, а животик його надимається, надимається...
      Ось і перерва. Діти вибігають на майданчик гратися в м’яча. Ображальська не впіймала м’яча раз, не впіймала вдруге. Вона кричить на Віцека:
      — Ти навмисно мені погано кидаєш!.. Не гуляю!
      А губи вже закопилені. Кирпатий носик задирається ще вище вгору. Ах, як смішно. Як же сміється Дивачок-Насмішничок! А животик його надимається... надимається... надимається...
      Потім Ображальська образилась на Фелю, бо Феля сказала, що її зошит кращий. А потім на Владека, бо Владек почепив їй реп’яха на платтячко. Нарешті вона образилась і на саму вчительку. Вчителька спитала, скільки буде п’ять раз по шість. А Ображальська відповіла:
      — Двадцять шість.
      — Неправильно, — каже вчителька. — Подумай трохи.
      Ображальська думає, думає і каже:
      — П’ять раз по шість... п’ять раз по шість... це буде... ага... це буде двадцять п’ять.
      — Дитино моя, треба краще вчити табли-цю множення. Сідай!
      Ображальська сідає, губки закопилює, но-ЛЛиб сик задирає. Ой, як смішно! Ой, як сміється з неї Дивачок-Насмішничок! А животик його на-тТ димається...
      — Що за смішна дівчинка! Що за дур-ненька! О, як мені весело!
      І Дивачок-Насмішничок засинає в русявих кісках. Йому хороше. Животик у нього надутий, мов набубнявіла горошина.
     
      ОБРАЖАЛЬСЬКА РОЗГНІВАЛАСЬ НА МАМУ І ТАТА
     
      Настав одного разу такий день, що Ображальська розгнівалась на маму і на тата, і на всіх у домі. Звісно, через того лихого нечему, через того Дивачка-Насмішничка.
      А почалося це так.
      Прийшла Ображальська зі школи, портфель кинула на стілець і — рип — на кухню. Дуже полюбляла вона заглядати на кухню. Любила часом допомогти Карольці.
      Каролька якраз готувала галушки. Вона розкачувала тісто на стільниці.
      — Карольцю, золотко моє, дай я трохи покачаю!
      Глянула Каролька на дівчинку і промовила:
      — Розкачувати то й розкачувати, але не такими брудними руками. Спочатку треба руки помити.
      Тут Дивачок-Насмішничок скочив до вуха Ображальської і вже намовляє:
      — Що вона собі думає, ота Карольця! Ображайся! Ти сама знаєш, коли треба руки мити!
      І панна Ображальська закопилила губки, промовила «не хочу» і вийшла з кухні надута, як сова. Сіла вона в кутку і так просиділа до самісінького обіду.
      А Дивачок, лихий нечема, сміявся з неї й сміявся, доки його животик не надувся, мов набубнявіла горошина.
      Під час обіду почалися нові примхи.
      Батьки збиралися до тітки.
      — Там будуть лише дорослі, — пояснювала мама, — і ми пізно повернемось. Підеш до тітки іншим разом.
      Але панна Ображальська не хоче іншого разу. Вона хоче сьогодні. Тому робить ображену міну і навіть має намір не обідати. Але тут на стіл подають гороховий суп. Ображена міна одразу зникає з її обличчя, і панна Ображальська починає їсти з великим апетитом.
      Десь після шостої ложки тато глянув у її бік і сказав:
      — Не плямкай так, коли їси. Так негарно.
      Панна Ображальська червоніє, відкладає ложку, закопилює губки. Робить все так, як нашіптує їй Дивачок-Насміш-ничок.
      За хвилину мама спокійно питає:
      — Чому не їси?
      — Не хочу.
      — То можеш подякувати і встати.
      Панна Ображальська підвелася з-за столу і пішла. її малий кирпатий носик почав задиратися так високо вгору, ніби хотів полічити мухи на стелі. Ой, як смішно! Ой, як сміється в русявих кісках лихий нечема, Дивачок-Насміш-ничок!
      Тимчасом панна Ображальська сіла в кутку іншої кімнати насуплена, як сова.
      — Всі мені докучають: і мама, і тато, і Каролька. Піду собі в світ.
      Вона розстелила на ліжку цупку хустку. Поклала в неї дещо з білизни, платтячко, подушечку-думку, копилку і улюбленого ведмедика. Зв’язала хустку ріжками в один вузлик. Взяла клуночок на плечі і поволі вийшла на ганок, а з ганку в садок, а з садка через хвіртку на вулицю. І зразу ж повернула між тинами в малу, бокову вуличку, щоб не зустріти кого-небудь. А то ще відведуть її додому.
      А тут й справді хтось іде! Якийсь незнайомий дідусь у великій пелерині і в темних окулярах на носі.
      — А куди це ти, дитя моє? — питає він.
      — У світ, — - відповіла Ображальська і ще більше надула личко.
      — Гм, — хмикнув дідусь. — У світ? А навіщо береш з собою того нечему, що ото не їсть, не п’є, тільки насміханням живе?
      Ображальська надзвичайно здивувалась.
      — Якого нечему? Я... я...
      — Дивачок-Насмішничок називається. Сидить у твоїх кісках і досхочу сміється з тебе.
      Кинула Ображальська клуночок, схопилась руками за кіски, розплітає їх, трясе головою.
      — Даремно, дитя моє, — каже дідусь. — Той нечема малий, як голка. До волосинки притулиться, і вже його не видно.
      — А ви як бачите? — плаче Ображальська.
      — Я? Ну, в мене такі окуляри, що все бачать. Але не плач. Бо я дам тобі пораду, як цього Дивачка позбутися. Якщо протягом трьох днів ти ні разу не зробиш ображеної міни, то Дивачок або з голоду помре, або від тебе втече, куди Макар телят не ганяв. Адже він не їсть, не п’є, тільки насміханням живе. Не дозволь йому сміятися з себе, то він сам втече. Отак, дитя моє.
      Дідусь кивнув їй головою, посміхнувся і пішов геть.
      А панна Ображальська постояла, подумала і також пішла. Та не в світ, а назад додому.
     
      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК ГОЛОДНИЙ
     
      Сталось так, що ніхто не помітив панни Ображальської, коли вона поверталась додому. Це просто щастя, бо, мабуть, була б нова образа. А панна Ображальська не хоче мати у кісках Дивачка. Ніяк не хоче.
      Вона пов’язала собі на руку блакитну стрічку, щоб не забувати про це. Тільки гляне на цю стрічку, одразу пригадає
      пораду дивного дідуся: «Якщо протягом трьох днів не образишся, Дивачок з голоду помре або втече».
      Три дні — це дуже багато. Панна Ображальська не знає, як вона витримає три дні без того, щоб не образитись. Три дні без отих закопилених губок, без задирання носика. Три дні без «не гуляю» або «не хочу». Та коли іншої ради нема...
      Дивачок-Насмішничок спочатку лише плечима знизував. Де там панні Ображальській витримати три дні без того, щоб не образитись. І заспокоєний про свій животик, він помандрував з Ображальською до школи.
      Уже на першій перерві Віцек підставив дівчинці ногу, навмисно, щоб вона впала і образилась. Але Ображальська, падаючи, ткнулась кирпатим носиком в голубу стрічку. І тут же пригадала собі дідусеву пораду.
      Вона підвелася, показала Віцекові язика і пішла гратися далі.
      — Ображайся! Ображайся! Він навмисно, — кричав їй над вухом Дивачок.
      Але кричав він даремно. Ображальська сміялася і весело бігала з дітьми.
      Дивачок занепокоївся. В животику йому бурчало. Він відчував голод.
      — Це нічого, — потішав він себе. — Три дні вона, певно, не витримає. Де там три! Один день не витримає. До вечора образиться ще разів десять або й більше.
      — Ображальська! — гукнув Владек в ту хвилину. — Чому ти сьогодні не ображаєшся? Що це за свято?
      І він надувся точнісінько так, як Ображальська, і ніс задер угору так само, як Ображальська, і точнісінько так, як вона, промовив: «не гуляю».
      Діти розсміялися. Ображальська хотіла вже образитись, але мимохіть глянула на стрічку. Глянула і хутко засміялася, трохи кисло, але засміялася.
      — Отож знай, що свято! — гукнула вона. — А яке, то вже моя таємниця.
      — Яка таємниця? Скажи. Тільки мені скажи. На вухо.
      Але Ображальська не бажала говорити.
      Під час уроків дівчинка жодного разу не образилась. А ввечері мама сказала татові:
      — Нашу дочку мовби хтось підмінив. Ні разу не посварилася з дітьми в дворі.
      — Дай боже, щоб з тієї дурості нарешті виросла, — зітхнув тато.
      Того дня Дивачок-Насмішничок був дуже голодний. Бурчало йому в порожньому животику як ніколи.
      На другий день бурчало йому в животику ще голосніше.
      В горлі пересохло від безперервного нашіптування:
      — Ображайся! Ображайся!
      А наслідків жодних. Ображальська на стрічку дивиться, зуби зціплює і бурчить:
      — Мушу витримати. Будеш, Диваче, тікати, куди Макар
      телят не ганяв.
      А третього дня...
      Ні! Дивачок не хотів чекати до вечора. В животику йому бурчало надзвичайно. Голова наморочилась від знесилення. Тому він зсунувся по кісках на плечі Ображальської, далі по зборках платтячка вниз і впав лобом на підлогу. Підхопився і ну тікати! Тікати з цього будиночка, що ото був не великий, не
      малий, а такий як треба.
      Тікав, аж курява за ним здіймалась!..
      Відтоді панна Ображальська не каже більше «не гуляю» або «не хочу». Відтоді не задирає вона так смішно носика і не закопилює так смішно губки. Одним словом, не ображається. Перестала бути панною Ображальсь-кою. У школі всі її люблять і ніхто їй не докучає.
      А шо ж сталося з лихим нечемою, &
      малим, як голка? Що сталося з Дивач-ком-Насмішничком?
      Дивачок не помер з голоду. Він зна-йшов собі іншу оселю. Але це вже зовсім інша казка.
     
      ДIIКАЧОК НАСМІШПИЧОК ПОСЕЛЯЄТЬСЯ У ПАНА ЗЛОСНИЦЬКОГО
     
      Днвачок-Насміїиннчок, лихий нечема, тікав од панни Ображальської, наче хто гнався за ним. Тікав однією вулицею вузькою, потім іншою вулицею — широкою. А далі у нього нсвистачило сил, і він сів собі під ліхтарем і відпочивав. У животику йому страшенно бурчало.
      Сидів так Дивачок довго, щось годин зо три Люди йшли, підводи їхали, та сміятися не було з кого. Це вже справжнісіньке нещастя!
      В цей час на вулиці з’явився хлопчик. В руках він тримав батіг і махав ним на всі боки. Пробував навіть ляскати, але у нього не виходило. І він хльоснув так незграбно, що кінцем батога вдарив себе по литці. Одразу почервонів, як буряк, скривив губи, схопив пужално за кінці і — тррах, тррах! — переломив на коліні. А потім обидві половинки розтрощив на цурки і розкидав ногами на всі боки.
      Ніхто цього не бачив, бо ніхто там не проходив, але під ліхтарем сидів Дивачок, який не їсть, не п’є, тільки насміханням живе.
      — Що за смішний хлопчина! — засміявся Дивачок. — Сам себе ударив, а на батіг злиться.
      Він глянув на розлючене, перекривлене обличчя хлопчика і зареготав:
      — Який у нього вигляд! Як він кривиться! Ой, не витримаю!
      І сміявся Дивачок досхочу, сміявся голосно, аж порожній животик почав йому надиматись, надиматись...
      — Перебираюсь до цього пана Злосницького. — раптом вирішив Дивачок.
      Він стрибнув хлопчикові на ногу, а з ноги — на плечі. Сховався під комірцем, бо в хлопчика не було кісок, як у пан-ни Ображальської. Ллє й під комірцем було чудово.
      Пай Злоспипькиіі пожбурни остіїнніо иурку ПІД батога і побіг додому. І Іопіс з собою лихо мале, як голка, що ото не їсть, не п’є, тільки насміханням живе.
      Лихо ж виглядало собі з-під коміра, щоб побачити, де йому тепер доведеться жити.
      Пан Злосницький мешкав біля базару. Його батько мав невелику майстерню в будиночку на розі. В цьому будиночку він і жив з дружиною, старшим сином Тадеком, з молодшим сином — це, власне, був Злосницький — та з малою дочкою Данусею.
      До хати пан Злосницький влетів, як бомба. В кімнаті він побачив на столі купку лискучих каштанів, якими гралася його сестричка Дануся. Тієї ж миті закричав з великою злістю:
      — Хто це тобі дозволив брати мої каштани?!
      Дануся накрила каштани руками.
      — Це мої — кричала вона. — Я сама назбирала! Твої в коробці на вікні.
      — Гм, — буркнув Злосницький і підійшов до вікна, щоб переконатися, чи справді там його каштани. Так, вони були в коробці. Ніхто їх не взяв.
      Тимчасом Дануся промовила:
      — Глянь, як я гарно граюся. Яку свинку зробила.
      У свинки був тулуб з каштана і голова з каштана, а ніжки з половинок сірника. Це сподобалося хлопчику.
      — Я також зроблю свинку! — гукнув він. — А тоді ще собаку й корову. Будемо гратися в хазяйство.
      Дивачок жалібно зітхнув. Йому здавалося, що зараз почнеться колотнеча і сварка, а тут відбувалась дружна гра. Хлопчик приніс свою коробку з каштанами, трохи сірників і сів поряд з Данусею. Він зробив у великому каштані чотири дірки для ніг свинки. Далі всунув половинку сірника в одну дірку. Добре. Одна нога вже є.
      — Ага! — вигукнув весело.
      А Дивачок-Насмішничок позіхнув і заховався далі під комір, щоб трохи поспати.
      Хлопець тимчасом встромлював сірник у другу дірку.
      Сірник випав. Злосницький всунув сірник сильніше, і він зламався. Хлопець нетерпляче пирхнув і підскочив на стільці.
      А Дивачок розплющив око і виглянув з-під коміра, може, щось таки почнеться!
      Хлопець взяв іншого сірника і зробив другу ніжку. Потім третю. Але в цей час перша — мик! — випала.
      — Дурні сірники! — пискнув Дивачок-Насмішничок.
      А пан Злосницький зразу почервонів, як буряк, і з усієї сили кинув «свинку» на підлогу.
      — Який ти нетерплячий. Якщо злитимешся, то ніякої іграшки не зробиш! — зауважила Дануся.
      — Ні, то й не треба! — крикнув Злосницький.
      Махнув рукою і скинув каштани зі столу на підлогу. Бух-бух-бух — посипались вони з шумом.
      — Хи-хи-хи! — щодалі голосніше хихикав Дивачок. — Ще, ще трохи! Хи-хи!..
      Він вискочив з-під коміра і пританцьовував у хлопця на плечі, а животик йому надимався.
      — Дурна гра! — крикнув знову Злосницький і вдарив кулаком по столу. Сильно ударив. А стіл, як усякий стіл, був твердий, і рука хлопцеві добре заболіла.
      Тоді пан Злосницький почав верещати і махати забитою рукою, підскакуючи на стільці.
      Дануся злякалася і втекла.
      А Дивачок?
      Дивачок уклався на комірі, Д «-дригав тоненькими ніжками і кукурікав на радощах, бо вже не мав сили сміятися, як звичайно.
      Він зрозумів, іцо оселився ЯІЦ добре. У пана Злосницького йому буде як у раю!
     
      ЧУДОВІ ДНІ У ПАНА ЗЛОСНИЦЬКОГО
     
      Прожив Дивачок-Насмішничок у Злосницького цілий тиждень. І добре йому було. Животик завжди носив надутий, як набубнявіла горошина. Прожив тиждень, другий і третій. Ніколи не був голодний.
      Пан Злосницький через будь-яку дурницю червонів, як буряк, і викидав такі коники, що й розказати важко. А вже від умивання бували скандали щонайменше тричі на день, бо пан Злосницький не любив митися. Здається мені, що він шкодував часу на це.
      — Може, вода тебе кусає? — сміялася з нього Дануся.
      — Ні, та він же з цукру і боїться розтанути, — глузував старший брат Тадек.
      Пан Злосницький злився ще більше через ці жарти, аж ногами тупотів або спиною бився об стінку. Стіні це було байдуже, а Дивачок мав утіху. Ще й яку!
      Одного разу він мало не луснув од сміху через оте вмивання.
      Був тоді ясний осінній день, і діти гралися в садку за хатою. Вони будували тунель біля старої акації. Аж тут відчиняється вікно і мама гукає:
      — Діти, обід! Руки мити!
      Не хотілося кидати гру, і Злосницький одразу насупився. Дануся бігла попереду, а він плентався за нею і бурчав:
      — Уранці мийся, увечері мийся, до їжі мийся! Хтозна для чого!
      — Жах який! — зітхав у нього над вухом Дивачок-Насмішничок, лихий нечема.
      Пан Злосницький увійшов до вмивальні. З крана біг собі невеличкий струмінь води. Це, мабуть, Дануся мила руки і не закрутила кран. Вона завжди так.
      Злосницький підставив руки під цей струмінь води, тернув правою рукою об ліву, абияк витер їх рушником і попрямував до столу.
      — Ти мив руки? — питає мама.
      — Мив, — муркнув Злосницький.
      — Ану, покажи.
      Злосницький кривиться, показує руки і вперто повторює: — Мив!
      — Оце називається помиті руки! Бруд розмазаний водою. Соромився б!
      — Мив! — повторює Злосницький ще раз.
      — Таке миття нічого не варте. Візьми щітку й мило і вимий руки як слід, — каже мама.
      Злосницький вилетів з кімнати, як бомба.
      — Тільки мийся та мийся! — гнівно кричить він.
      Вбігає до вмивальні, відкручує кран з усієї сили.
      Ай! Ай!, Вода б’є сильним струменем, заливає хлопцеві очі.
      — А-а-а! — верещить Злосницький і відскакує од крана. Але він уже мокрий. Залило обличчя і одяг, навіть панчохи і черевики мокрі. З носа, з чуприни струмками збігає вода.
      — А-а! — несамовито кричить Злосницький. Тупає ногами, гатить кулаками в стіни, кумедно так підстрибує!
      Всі посхоплювалися з-за столу і прибігли в умивальню. Мама витирає розгніваного хлопця. Тадек і Дануся душаться од сміху. А Дивачок?
      Дивачок сміється досхочу. Сміється, регоче, пирскає і мало не задихається од сміху. Обома руками притримує животик, який надимається просто на очах. Врешті пірнає під комір, бо відчуває, що далі не витримає.
      А наступного дня була нова комедія.
      Учителька читала дітям у школі чудову казку про карликів. Вона дала їм завдання намалювати вдома малюнки до цієї казки. Отож Злосницький сів до столу і заходився малювати.
      Дивачок був голодний і заважав йому як тільки міг, але нічого з того не виходило. Хлопчик навіть посміхався, бо отой товстий карлик так чудово вдався йому!
      Аж тут мама гукнула з кухні:
      — Синку, а йди-но сюди, дам тобі повидла!
      Повидло, розкішна річ! Пан Злосницький заклав олівець за вухо, бо так часто робить його татко в майстерні, і кинувся на кухню. Поїв повидла і знову взявся до малювання.
      Де ж це олівець? Ні на столі, ні на малюнку, ані коло малюнка нема його. На підлозі теж не лежить. Ага, шухляда висунута. Мабуть, упав до шухляди.
      Ні, і там немає. Що це таке?
      Дивачок бачить олівець добре. Адже хлопчик заклав його за власне вухо. І лихий нечема потирає руки на радощах. Зараз буде чудасія...
      Ого, вже Злосницький почервонів! Люто витягує шухляду. Падають на підлогу книжки — бах! Бах!.. Ляп, ляп! — сиплються зошити. Стук! — упав на підлогу пенал.
      — Хи-хи-хи! — тішиться Дивачок, тому що Злосницький почервонів, як варений рак, скривився, як страховисько. Тупає ногами.
      Раптом Злосницький хапається за голову і... і знаходить олівець.
      Тепер він стає ще червоніший.
      — Не треба! — кричить він і давить олівцем об підлогу.
      Дивачок чує, як бідний олівець тріскає всередині.
      — Не треба! — далі кричить Злосницький. Він зібгав свій чудовий малюнок і кинув його на підлогу.
      В цю хвилину входить мама.
      — Що тут таке? — питає вона здивовано.
      Злосницький опам’ятовується. Він бачить свій знівечений малюнок і вибухає плачем.
      — Що за дурний хлопчисько! Який смішний хлопчак! Ой, лусну од сміху! Що за кумедія! — заливається сміхом Дивачок-Насмішничок. — Ой, перестань, а то ще захворію!
      Він перевертається на спину і притримує руками надутий, як кулька, животик.
     
      ПАН ЗЛОСНИЦЬКИИ ГЛЯНУВ У ДЗЕРКАЛО
     
      Думав собі Дивачок-Насмішничок, що ніколи-ніколи не розлучиться він з паном Злосницьким. Надзвичайно добре йому жилося в цьому будинку, що стояв на розі вулиці біля базару. І коли б не пригода з велосипедом, хтозна, чим би все кінчилося.
      А пригода почалася з того, що Тадек купив собі велосипед. Він збирав на нього гроші кілька років. Тепер татко дещо доклав і вони купили велосипед. Ще й який гарний!
      Тадек скочив на сідло. Він уже вмів їздити. Натиснув на педалі і заходився об’їжджати базарну площу. Спочатку поволі, потім щораз швидше — тільки педалі мелькали вгору і вниз. Далі Тадек держався лише однією рукою за руль, а тоді й зовсім не тримаючись об’їхав базарну площу.
      Злосницький стояв біля магазина і спостерігав. Насупився, губи йому скривилися.
      — Зараз покатаю! — гукнув старший брат, швидко проїжджаючи повз нього.
      — Обійдуся, — скривився Злосницький.
      Він одвернувся і побіг додому.
      — Мамо! — крикнув ще з порога.
      — Що, синку?
      — У Тадека є велосипед. І я хочу!
      — Добре, синку! Від сьогодні почнемо складати гроші на велосипед. Коли назбираєш половину, тато докладе решту і купимо тобі велосипед, як Тадеку. А тим часом ти підростеш.
      — Я хочу зараз! Не буду чекати! Є такі маленькі велосипеди. У Тадека є велосипед, і я хочу!
      — Звісно! Хіба ти гірший? У нього є велосипед, а в тебе нема! — підмовляє Злосницького Дивачок-Насмішничок.
      Мама пояснює спокійним голосом:
      — Зараз не можна. Де ж тато візьме гроші на два велосипеди в один рік?
      — А в Тадека є, то й я хочу! — кричить Злосницький дедалі голосніше.
      — Насамперед не кричи, — умовляє мама.
      — Хочу велосипед! Хочу зараз!
      Мама не говорить уже нічого. Вона виходить з кімнати і зачиняє двері. Пан Злосницький падає додолу, гупає ногами об підлогу і кричить, кричить...
      — Я хо-о-о-очу велосипе-е-е-ед!
      — Гу-гу-гу! — регоче Дивачок під коміром хлопчика. — Гу-гу! Як весело!
      Не набагато голосніший цей сміх від комариного дзижчання. Але, може, тому, що лунав він за вухом, почув його Злосницький. Підхопився з підлоги.
      — Хто тут сміється?
      Не помітив хлопець Дивачка. Адже те лихо маленьке, як голка. Проте побачив Злосницький себе самого в дзеркалі. Побачив дуже смішне, червоне, зарюмсане страховисько. Він перелякався. Затулив обличчя руками і вибіг з кімнати.
      — Оце такий у мене вигляд? Ой-ой!
      За мить він був біля крана. Умив зарюмсане обличчя і руки. Зачесав скуйовджене волосся. Подумав, подумав і вибіг надвір.
      — Покатаєш мене, Тадеку? — люб’язно запитав брата.
      — Авжеж, сідай, братіку, за мною Вони об’їхали площу тричі.
      — Годі, — сказав Тадек і спинив велосипед.
      — Ні! Ще, ще!
      — Годі!
      — Мало їздив! — пискнув Дивачок за вухом, бо йому вже підтягло животик від голоду.
      Однак Злосницький тільки скривився трохи і сказав:
      — Шкода.
      Увечері, коли мама прийшла сказати йому «на добраніч», хлопчик міцно обняв її руками за шию.
      — Мамо, я щось тобі скажу.
      — Ну, що таке?
      — Я не буду більше злитися.
      — Справді? Це мене дуже радує.
      — Але ти мені допомагатимеш? Завжди говори мені «дзеркало». Гаразд?
      — Дзеркало? Ну, гаразд. Говоритиму.
      Та чи це допоможе?
      — Допоможе, — зітхнув хлопчик, зга-давши страховисько, яке побачив сьогодні з дзеркалі.
      Відтоді почалися лихі дні для Дивачка-Насмішничка.
      Злосницький не раз починав злитися, але вже таких комедій з тупотінням, гупанням в стіну і криком не було ніколи. І навіть звичайний гнів траплявся дедалі рідше. Дивачок сміявся інколи раз на день. Іноді зовсім не мав з чого сміятися. В животику йому страшно бурчало.
      Одного дощового ранку, коли батько Злосницького мав їхати на станцію по товар, Дивачок-Насмішничок вислизнув крізь двері, чхнув, бо щось капнуло йому за комір, і вчепився до воза. Він подався у світ шукати кращої оселі.
     
      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК У МІСТІ
     
      На вокзалі було повно людей. Кожен з клуночком, з кошиком або з чемоданом. Усі поглядали в один бік.
      — О, вже їде! — вигукнув якийсь хлопець.
      Щось гуло здалеку. Щось вибухало чорним димом. Все ближче, все голосніше. І ось вкотився на станцію поїзд. Шипів, чмихав і зупинився. Тоді всі люди з своїми речами кинулись до вагонів.
      Дивачкові аж голова запаморочилась від цього галасу і метушні. Сам не знаючи як, він учепився до якоїсь спідниці і на цій спідниці в’їхав у вагон.
      Згодом хтось засвистів, застукотіли колеса, і поїзд рушив далі. Повіз нашого Дивачка-Насмішничка справді в далекий світ.
      Стомлений Дивачок незабаром заснув і прокинувся тільки тоді, коли вже всі виходили з вагонів. Боявся розлучитися із спідницею. Заховавшись у її складках, він дістався на перон, далі спустився і піднявся якимись сходами серед величезної товкотнечі. Міцно тримався за спідницю, щоб не затоптали його. Таке маленьке лихо, як голка!
      Лише тоді, коли всі вийшли на вулицю, Дивачок повеселішав. Вулиця була велика і широка. Такої він не бачив у містечку над річкою. По вулиці мчали автомобілі. Збоку, на тротуарах, йшли і йшли люди. Стільки людей ніколи не ходило в містечку над річкою. Будинки тут були також високі, в три, чотири і навіть більше поверхів. Але не гули, не чмихали, як той поїзд.
      Скоро Дивачок відпустив спідницю, скочив на тротуар і вмостився на краю кошика для сміття. Звідти, як з балкона, роздивлявся навколо.
      Однак у такому великому місті, напевно, є діти, з яких можна досхочу сміятися.
      Власне, он іде якась жінка з хлопчиком. У хлопчика вигляд чемний, але... Ого, спіткнувся! Упав! Забив коліно. Але не сильно. О-о... Що це? Чемний хлопчик роззявляє широко рот, надзвичайно широко і кричить — а-а-а! А по щоках сльози котяться. Мама щось каже йому, а він нічого, тільки — а-а-а! — і плаче.
      — Хи-хи-хи! Пан Плакса! — засміявся Дивачок-Насміш-ничок. — Ой-ой, розкрив рота, як ворота. В горло можна йому зазирнути. Капають сльози на тротуар. Який він смішний!
      Зіскочив Дивачок з кошика для сміття і хутко видряпався на пальто пана Плакси. Тепер йому не бурчало в животику.
      — Перестань! — сказала мама хлопчикові. — Як же ти підеш до тьоті на іменини такий заплаканий?
      — Болить! Плач! — пискнув Дивачок, видираючись хлопчикові на плечі.
      Та хлопчик, мабуть, не почув, бо перестав плакати, і вони пішли.
      У тьоті було вже повно дітей, і вони весело гралися. Мама роздягла пана Плаксу, поцілувала й сказала:
      — Грайся гарно, синку. Увечері я прийду за тобою.
      А пан Плакса розкрив рот широко-широко, наче хотів проковтнути крокодила, і ну ревіти.
      — Хай ма-ма не йде-е-е...
      Мама пояснює, що в неї термінова робота вдома, але пан Плакса вередує далі.
      — Тоді нічого не вдієш, доведеться нам обом іти додокаже мама. — Одягайся.
      — Ні-і-і... я... хочу... я гра-тись... Але мама... хай... за-залн-и-ншиться...
      — Е, це вже капризи, — сміється мама.
      Вона ще раз цілує сина і виходить. А пан Плакса повис на клямці і заливається сльозами.
      — Плач! Плач! Хи-хи-хи! — нашіптує Дивачок-Насмішничок і голосно сміється з пана Плакси, а животик йому надимається... надимається...
      Маленька Тереня, взявши пальчик у рот, дивиться на пана Плаксу і не може зрозуміти, чого той пан Плакса лементує. Нарешті вона питає:
      — Твоя мама післа назавзди?
      — Ні-і-і... Уве-е-ечері по... по... вер... неться...
      — То цого з ти плацес?
      Пан Плакса не знає, що відповісти. Йому ніяково, і він перестає плакати.
      — Ідіть гратися, — бурмоче Дивачок, — я вже наївся по самісіньку зав’язку.
      Він ховається під комір матроски пана Плакси і засинає. І вже уві сні все ще погладжує свій животик.
     
      ВСЮ ЗИМУ У ПАНА ПЛАКСИ
     
      Дивачок-Насмішничок не міг нахвалитися новою оселею. Пан Плакса плакав з будь-якої причини. Якщо не плакав, то рюмсав. Коли ж не рюмсав, то вередував. А як не вередував, то скиглив. Якщо не скиглив, то просто хлипав: ой-ой!
      Дивачок-Насмішничок так об’їдався, що навіть хворів кілька раз. Бо те нещасне обличчя пана Плакси було таким смішним! І ті сльози, що — кап! кап! — капали з очей і... і з носа, були такі смішні! І той рот, роззявлений так, ніби Плакса хотів проковтнути крокодила, був такий смішний!
      Удариться ліктем об двері чи об крісло — і ну ревти. Мама вийде без нього з дому — знову реве. Шапки не може знайти — реве. Ні, Дивачок-Насмішничок не міг влаштуватися краще. Він жив у пана Плакси майже цілу зиму, і ніколи його животик не був порожній.
      Одного дня, тільки-но пан Плакса розплющив очі, почалася катавасія.
      — Вставай, а то спізнимось до школи, — сказала мама. — Вже сім пробило.
      — У-у-у... я хочу спати.
      Тоді під час умивання:
      — Вода-а-а... хо-ло-о-о-дна-а-а...
      Потім під час сніданку:
      — У-у-у... Б-у-у... кожушок на молоці!..
      Та й до школи він пішов з плачем, бо мама не дозволила йти без рейтузів.
      — Бу-у-у... а Юрек був учора без рейтузів!.. Бе-е-е...
      йшов пан Плакса вулицею і схлипував через ті рейтузи. А Дивачок сміявся й сміявся. Та ось пан Плакса помітив, що хлопці біля школи ліплять снігову бабу. Він забув про рейтузи і стрімголов кинувся туди.
      Раптом — бах! Щось влучило йому в плече. Сніжка! Не боляче. Сніжка невеличка. Але трохи снігу насипалося за комір. Пан Плакса відчув неприємний холодок на шиї і... вплач.
      Стояв і плакав, поки старша дівчинка не відвела його до роздягальні. Там вона зняла з нього пальто, обтрусила сніг і хотіла витерти шию. Але шия вже сама висохла. Дівчинка знизала плечима і пішла. А пан Плакса витер зарюмсане обличчя й собі подався у клас.
      Ледве він усівся, ледве зайшла вчителька, як сталося нове нещастя. Владек, що сидів на першій парті, обернувся до Плакси. Склав ліву руку трубкою і підставив собі під око. А правою начебто збирав сльози з очей і ніби зливав їх до горщика.
      Дивачок-Насмішничок тримається за випуклий животик і танцює на комірі пана Плакси, аж його голівка, як цибулинка, хитається на всі боки. А пан Плакса глянув на. Владека — і знову вплач!
      — Чого ти плачеш? — питає вчителька.
      — Бо він мене... пе-ре-крив-ляє-є-е...
      Почала вчителька соромити його, що він такий великий школяр і завжди хтозна-чого плаче. Пан Плакса хотів уже перестати плакати, але побачив, що його хусточка зовсім мокра і він не має чим витерти заплаканих очей і носа.
      — У-у-у... — завередував він знову.
      Дивачок-Насмішничок нагнувся, глянув і... йому раптом стало недобре. У пана Плакси капало з очей і з червоного носа, і з розкритих, як ворота, вуст. Він уже не був смішний, він був огидний.
      Дивачок-Насмішничок схопився за животик, за горло і стрімголов кинувся на підлогу. Зробивши кілька стрибків, він опинився біля дверей і вискочив через невеличку шпарку для ключа.
      Недобре! Нудить! Ой, як жахливо нудить. А за двери-ма чути ще схлипування того Плакси. Тікати! Тікати світ за очі!
      Мчав Дивачок-Насмішничок довгим коридором, підтримуючи свій повний животик. Добіг до сходів. Униз по сходах! Галопом!
      Отямився він аж на вулиці, чхнув, сплюнув, віддихався і сказав:
      — Досить з мене! Не повернуся нізащо! Фе, як мене нудить!
      Побачив навпроти аптеку і побіг понюхати яких-небудь крапель.
     
      ЦЕ ПАН АБИЯК
     
      Три дні нудило бідного Дивачка. Три дні він просидів на поличці в аптеці біля бутля з нашатирним спиртом. Час від часу, коли хтось приходив до аптеки по нашатирний спирт, аптекар або його помічниця Ірена відкривали бутель, щоб відлити трохи в пляшечку. І щоразу гострий запах, від якого аж сльози навертаються, бив у ніс Насмішничкові. Насмішничок чхав, і йому ставало трохи краще. І чхав так голосно, що Ірена почула і запитала:
      — Що це ви так тоненько чхаєте, пане аптекарю?
      — Я? — здивувався аптекар. — Щось вам здалося.
      — Мені нічого ніколи не здається, — відповіла Ірена.
      І вона зробила таку ображену міну, як панна Ображальська з малого містечка. На мить, але зробила. Та що з того, коли Дивачок не міг розсміятися, так йому було погано.
      Через три дні він відчув себе краще. Зліз з аптечної полиці і вийшов на вулицю. Вийшов... і першого побачив пана Плаксу! Плакса, звичайно, ревів. Він стояв над риштаком і заливався сльозами, бо якийсь автомобіль забризкав його грязюкою. Обличчя у нього було все в чорних краплях, і сльози змішувалися з брудом і стікали по щоках чорними патьоками. А Дивачок не міг засміятися. Від самої тільки зустрічі з паном Плаксою зробилося йому знову недобре. Він повернув до аптеки і великими стрибками кинувся до бутля з нашатирним спиртом.
      — Оце щастя в мене! — скаржився він. — Не можу одчепитися від цього огидного плаксія! Треба йому було зустрітися на моїй дорозі!
      І довелося знову сидіти за бутлем. Животик у Дивачка був порожній, і злився він надзвичайно.
      Надвечір хтось влетів, як бомба, до аптеки. Аптекар саме розтирав якусь мазь у мисочці і тому гукнув до Ірени:
      — Прошу вас. Мабуть, щось термінове, бо у хлопця пальто криво застебнуте.
      Дивачок висунув з-за бутля свою голівку, як цибулинку. Побачив хлопчика років дев’яти. Пальто у нього справді було застебнуте криво. - Перший гудзик — на другу петлю. Другий гудзик — на третю. Більш того. Спритні оченята Насмішничка помітили, що кінчик вуха у хлопчика заляпаний чорнилом.
      Дивачок зацікавився. Зсунувся з полиці і підійшов до хлопчика. Ого! Один черевик без язичка і зашнурований тільки до половини. Шнурка невистачило.
      — Хе-хе! — зрадів Дивачок і відчув, що животик йому трошки надувся.
      Не довго роздумував Дивачок-Насмішничок, а швиденько вчепився за другий шнурок від черевика, який майже волочився по підлозі, і разом з хлопчиком хутко виїхав з аптеки, наче хтось за ним гнався.
      — Любий, застебни як слід пальто, — гукнув навздогін аптекар.
      Та хлопчик лише махнув рукою.
      — Не варт! Зараз буду вдома!
      Справді, його домівка була близько. Дивачок ледве встиг видряпатись на верхній гудзик. Сидіти на шнурку було неможливо, бо його новий приятель не обминав калюжі. Як не ступить у калюжу всією ногою, то хоч підбором, і Дивачок уже в чорних краплях, як оце недавно той пан Плакса.
      Хлопець зайшов до кухні і зрадів:
      — О, картопляники!
      Він поклав пляшечку на стіл, задивившись на тертушку, що на ній мама вправно терла картоплю. Пляшечку хлопець поклав абияк, з самого краю столу. І вона одразу покотилася — і дзень! — на підлогу.
      — Ха-ха-ха! — зареготав Дивачок, бо почув тріск розбитого скла. Глянув на підлогу, а там пляма від йоду.
      Мама негайно заходилась рятувати підлогу.
      — Ти завжди все робиш абияк! — гнівалась вона, змиваючи пляму з підлоги.
      __ Хіба я винен? Пляшка сама покотилась.
      — Треба її було поставити, а не класти! Та те й з самого краю столу! А який у тебе вигляд! Пальто застебнуте криво! Черевик незашнурований!
      — Бо у мене шнурок порвався...
      — Чому ж ти не дав мені зшити його? Чи не зв язав тимчасом?
      — А то... а то... тому що поклав на стілець, а він десь подівся.
      Мама лише зітхнула.
      — У тебе завжди так.
      Дивачок сміявся голосно. Животик йому помітно надимався.
      — Це пан Абияк? Це пан Абияк? — тішився лихий нечема. — У нього не доведеться голодувати.
      І Дивачок зручно вмостився за коміром хлопця.
     
      БАГАТО СМІХУ І НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ
     
      Було з чого сміятися в пана Абияк. Животик Дивачка-Насмішничка завжди був кругленький і повний. Завжди був надутий від сміху, як та набубнявіла горошина.
      Лише до школи не ходив Дивачок з паном Абияк. Він
      боявся, що пан Абияк ходить до тієї самої школи, що й Плакса. А зустрітися з Плаксою... Ну! Нізащо!
      Зате він завжди чекав з школи свого приятеля біля порога. Ледве пан Абияк з’являвся в дверях, як Дивачок уже качався по коридору од сміху.
      Вранці маги вирядила його зачесаного, чистого, пристойно вдягнутого. А зараз... на бороді чорнило, на носі чорна пляма, ніби з мастила. Мабуть, пан Абияк приглядався дорогою до автомобілів і совав свого носа дуже близько. Шапка з’їхала на одне вухо. Навіть сорочка висмикнулася з одного боку.
      — Хи-хи! Такий великий парубок! Який у у нього вигляд! Угу-гу! — гримить, радіючи, Дивачок.
      А після обіду починає готувати уроки.
      В цей час Дивачок нізащо не відійде од хлопця. Він сидить на вершечку вуха і витя-гує шию, щоб краще бачити, що той вироб-Т у ляє в зошитах.
      — Мамо! У мене завдання не виходить!
      Підходить мама. Дивиться в зошит. Звіряє по книжці. Ну, ясно? Нуль так написаний, що скидається сім схоже І завдання Потім пише вправу. Пише і щохвилини позирає у вікно. Що там на подвір’ї робиться?
      А Насмішничок витягує шию, кривиться, морщиться, бо не може прочитати. Нічого дивного. Тут «і» без крапки, там два речення злилися в одне. А хвостиків у «ц» і «ир не буває ніколи. Подвоєння приголосних не видно,де треба.
      1 Ось має бути «щити», а написано «шити». Замість речення: «Крокодила він побачив уперше в житті» написано: «Крокодила він побачив уперше в житі».
      — Угу-гу! — пищить Дивачок. — Крокодил у житі? Що це за крокодил? Угу-гу!..
      Тим часоїм пан Абияк закриває зошит з мови. Він дуже задоволений, що вже виконав вправу.
      — Ото буде оціночка завтра в школі! Ха-ха-ха! — регоче лихий нечема.
      А пан Абияк бере зошит з природознавства. Вчителька розповідала їм про кота. Треба вивчити. Ба, але що це? Пан Абияк так награмузькав, так поз’їдав речення та букви, що нічого не може вчитати.
      — Кіт ходить тхобо моє хва пзур подучки апк...
      Що це таке?
      — Хи-хи-хи! Може, це по-китайськи! Хи-хи-хи! — сміється Дивачок.
      Хотіла допомогти мама. Нічого не зрозуміє.
      Хотів допомогти старший брат пана Абияк, Войтек, який уже вчиться в гімназії. Але й Войтек анічогісінько не може зрозуміти.
      — Такий грамузько повинен бути в першому класі, а не в третьому, — каже Войтек, — цього сам цар Соломон не відгадає.
      Кінчилося це все тим, що пан Абияк одягнув пальто абияк, натягнув шапку абияк і побіг до товариша. Приніс від товариша зошит і з нього переписував завдання під наглядом старшого брата.
      «Кіт ходить тихо, бо може ховати пазури в подушечки лапок».
      — Мамо! — приснув Войтек від сміху. — Вже знаємо, що значить «хва пзур»! Ховати пазури!
      — Хи-хи-хи! — тішиться Насмішничок. І щосили притримує надутий животик.
      Коли б хтось захотів зібрати докупи всі пригоди пана Аби-як, то йому довелось би написати цілу книжку. Отож Дивачок був переконаний, що проживе тут кілька років і ніколи не зазнає голоду.
      А тут — нещастя!
      Якось мама сказала:
      — Пам’ятайте, хлопці, що сьогодні прийде тьотя з Вла-деком. Владек уже видужав.
      — Чудово! — зрадів пан Абияк.
      Раптом хтось подзвонив.
      — Це, мабуть, Владек! — кричить пан Абияк і кидається до дверей. Дивачок також висуває з цікавості свою голівку, як цибулинку, з-під коміра і... йому стає не по собі. Входять його знайомі: пан Плакса з своєю мамою.
      — Гвалт! Рятуйте! — кричить Насмішничок і кидається до дверей.
      Але двері вже зачинені. Тоді Дивачок робить величезний стрибок угору і шурх через шпарку в замку. Тільки майнули його тоненькі ніжки, як уже був за дверима.
     
      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК У КАСІ, ЯКА БОЯЛАСЬ ГРЕБІНЦЯ
     
      Протягом трьох днів тинявся Дивачок, лихий нечема, по місту. Було якесь свято. Всі ходили з усміхненими обличчями. Діти бігали чисті й веселі. Дивачкові не було до кого причепитися. Голодний він був страшенно. Тоненькі ніжки не хотіли його більше носити, такі були кволі.
      На четвертий день він видряпався на підводу з землею, господар якої горлав на всю вулицю:
      — Земля для квітів! Земля!
      — Хай ця підвода везе мене куди хоче. Або, може, хтось візьме мене разом з землею. Вже нема більше сил, — стогнав Насмішничок.
      Отак він їхав на підводі з землею і спритно роздивлявся на всі боки, чи не побачить де підходящої для себе оселі. Та марно, хоч і проїхав не одну вже вулицю. А в животику бурчить. Ой, як бурчить!
      Згодом з цією підводою він звернув на піщаний шлях. Підвода скрипіла, кінь стогнав, — йому було важко їхати по піску. І так вони добралися до села. Минули одну хатину з садочком. Минули другу хатину з садочком. А з третьої щось як заверещить дівчачим голосом:
      — Не хочу-у-у!
      Наш Дивачок-Насмішничок — стриб! — з підводи на дорогу. І — прямо під вікно тієї третьої хатини.
      Вікно було відчинене, і там у хаті щось верещало «не хочу-у-у!»
      Дивачок вискочив на підвіконня. Причаївся за квітучим калачиком і став спостерігати.
      Невеличка дівчинка виривалася від своєї мами. Вона закривалася руками. Знаєте, од кого? Від гребінця! І навіть не від густого, а такого собі звичайнісінького гребінця.
      Дівчинка ця кричала, плакала, не хотіла зачісуватись.
      Дивачок тільки глянув, одразу пирснув сміхом, бо дівчинка скидалася на опудало, яким лякають горобців.
      — Але ж, Касю, опам’ятайся, — просила мама. — Як же ти ходитимеш з такою стріхою на голові! Чи тобі не сором людей?
      — Ні-і-і... Ні-і-і... — репетувала мала Кася.
      — Ну то й ходи, як те страховище! — сказала мама і відпустила дівчинку.
      А вона одразу — шмиг! — за двері. Ледве встиг Насміш-ничок причепитися їй до платтячка.
      — Ого, — бурчав він, — здається, я добре влаштувався. Вже мій животик надимається.
      Кася вийшла на подвір’я.
      — Ціп-ціп! — покликала вона курчаток.
      Але курчатка злякалися такого скуйовдженого страховища і швиденько поховалися під крила квочки.
      Підійшла Кася до собачої буди, щоб полащити Бурка. А Бурко — хвоста під себе і до буди сховався.
      — Хи-хи-хи! — радів Дивачок, — І собака злякався такого опудала.
      Походила Кася на подвір’ї, потім вийшла на вулицю і сіла під тином. Посиділа трохи, і очі їй почали злипатися. Задрімала.
      Тим часом на тин сіла ворона. Молода, нерозумна ворона, дуже ображена.
      На кого? На свою маму-ворону. А чого? Бо мама наказала їй поприбирати в гнізді.
      — Не хочу, — сказала нерозумна ворона. — Пошукаю собі іншого гнізда.
      І полетіла на тин. З тину вона побачила Касю. Нагнула во*-рона голову і придивляється, що за чудо спить під тином.
      — Крра... що це таке?
      — Опудало, — писнув Дивачок із складок Касиного платтячка.
      — Крра... а що в нього на голові?
      — Вороняче гніздо. Хи-хи-хи!
      Ворона аж підскочила.
      — Вороняче гніздо? То я зараз поселюся в ньому!
      Вона принесла в дзьобі гілочку і вплела її дівчинці у волосся. Потім принесла другу і третю. Далі вмостилася в розкуйовдженому волоссі, поклала голову під крило і теж заснула.
      Кася нічого не чула. Після вереску і плачу вона міцно спала. Прокинулась тільки від крику матері і гучного, дужо го сміху.
      — Звідки тут стільки людей?
      Стоять батьки. Стоять обидва брати: Мартін і Адам.
      І товариш Адама, Стах. І бабуся Ягуля з своєю козою. І дві сусідські дівчинки: Зося і Малгоська. І всі так регочуться, аж сльози з очей бризкають.
      Як же не сміятися! Чи бачив хто вороняче гніздо на голові у дівчинки?
      Молода ворона теж прокинулась. Злякалася людей і сміху. Хотіла знятися, але ноги заплутались у скуйовдженому волоссі.
      — Крра! — кричить вона і шарпає волосся Касі.
      А Кася й собі кричить, бо їй боляче. Ледве виплуталась ворона з того волосся. А тоді мати почала витягати гілочки з волосся дівчинки, які повплітала їй ворона.
      Боліло, ой боліло! Ніхто вже не сміявся з Касі, навіть На-смішничок. Але він не сміявся тому, що не міг. Боявся луснути.
     
      ЯК ОСЕЛ ДИВАЧКА ВРЯТУВАВ
     
      Після цієї пригоди спав Дивачок, як убитий, два дні. Він ліг на сіні у стодолі, щоб йому ніхто не заважав, і хропів собі любісінько. Коли ж він прокинувся, від пузатого животика не лишилося й сліду. Хотілося їсти Дивачкові.
      Він підбіг до вікна хатини і пильно прислухався. Тихо? Хіба ж «опудало на горобців» ще не встало?
      Дивачок видерся на підвіконня і зазирнув у хату. Кася стояла біля мами, а мама її зачісувала.
      — Кричи! — писнув Дивачок. — Адже тебе шарпають! Кричи!
      І Кася одразу закрила голову руками і в плач:
      — Болить! Мамо, болить!
      А мама на це:
      — Знову кричиш? Уже забула, як тобі ворона змостила гніздо на голові? Ще раз хочеш?
      Ні, цього Кася не хотіла. Вона тільки кумедно скривилася і згодилась зачісуватись. Мама заплела їй дві кіски і зв’язала рожевою стрічкою. Навіть Дивачок здивувався, що Кася може мати такий вигляд. Вона зовсім не була схожа на опудало.
      Але що йому з того? З чого сміятиметься сьогодні? Адже він не їсть, не п’є, тільки насміханням живе, лихий нечема.
      Потішав себе Дивачок тим, що до завтра Кася забуде про вороняче гніздо.
      Настало завтра.
      Настало післязавтра. Кася чомусь не боялась гребінця і не кричала, коли її че-сали, хіба тільки іноді кривилася чи пища- ТА?
      ла, бо нечемний Дивачок навмисне шар-пав її за волосся. Але мама тут же на- ґлйгГ гадувала. /ЩжІЯі
      — Пам’ятаєш, Касю, вороняче гніздо?
      І Кася переставала пищати.
      Дивачок повсякчас сподівався на переміну, але дедалі більше худів. Животик йому запав. Щічки змарніли. Єдина волосинка на голові не хотіла стирчати вгору.
      Нарешті він не витримав.
      — Тікаю від цієї Касі світ за очі. Хай собі ходить прилизана.
      І він скочив через вікно до саду, а з саду — на дорогу. Але тут відчув, що в нього немає сил іти. Тоненькі ніжки грузли в піску, ледве міг їх витягати.
      — Мабуть, тут і помру під тином, — скніло голодне лихо. — І хто ж то сміється з дітей? Ах! Ах?
      Тієї ж хвилини почув Дивачок скрип коліс по піску. Спритно підвів голову, як цибулинку, і побачив невеличкий візок з овочами. Цього візка тягнув осел, а за візком ішов хлопець.
      Раптом осел зупинився.
      — Но-о-о! — гукнув хлопець і прицмокнув.
      Та осел не рушив з місця. Нахилив голову і стояв. Марно хлопець поганяв його, тягнув за вуздечку і візок підпирав. Осел, видно, уперся. Ні і ні!
      Дивачок уже руки потирав.
      — Зараз цей хлопець розізлиться. А я сміятимусь! Нареш-ті сміятимусь.
      Але хлопець спокійно сів під деревом і промовив:
      — Можеш собі стояти, упертюх.
      І осел стояв на сонці. Мухи злетілися і почали йому надокучати. Осел відганяв їх хвостом, махав головою. Нарешті затупцював на місці і оглянувся на хлопця,
      — Стій! — крикнув хлопець.
      Як тільки осел почув — стій! — то зразу рушив з місця.
      — Тпрр! Стій! — кричав городник і посміхався в кулак.
      Але осел взяв підтюпцем, аж курява за ним знялась. Хлопець голосно сміявся і біг за візком.
      Дивачок лягав од сміху під тином. Порожній животик наповнювався йому на очах. Та недовго.
      - Е-е, — буркнув він, — власне, нема з чого сміятися. Аби це дитя було таке вперте, тоді сміявся б! Ой-ой! А осел? Осел — це осел, відома річ.
      Однак після цього Дивачок відчув себе сильнішим. Він звівся на ноги, почухав голівку, як цибулинку, і помандрував далі.
     
      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК ЛІТАЄ
     
      Як помандрував Дивачок від Касі, що гребінця боялася, то хтозна-де й подівся. Ані бачили його, ані чули, навіть оті го-робці-пролази, що заглядають у шибки, чи той вітер, що облітає півсвіту.
      Може, він поселився у пана Бояльського? А може, у Пи-липка-Замазури? А може, у панни Смоктальської, що повсякчас пальчик смокче? А може, у панни Не-хо-чу?
      Одного дня присів собі вітер відпочити на високому дереві в парку. Здається, що то був каштан, і вітер хотів подивитися, чи є вже каштани, які можна струшувати. Але вони були ще зовсім зелені.
      З цього каштана помітив вітер трьох знайомих хлопців. Йшов Єндрусь з третього класу, йшов Стась з другого класу, йшов і його приятель Вітек, якого в школі називали Хвальком, бо він завжди хвалився, що все може і все уміє робити. Хлопці несли маленькі іграшкові планери.
      — Ось побачите, що мій полетить найвище, — доводив пан Хвалько. — Його отак беруть, отак запускають. О, я вмію! Мій дядько — льотчик!
      Спурхнув вітер з каштана і грається з хлопцями. Підкидає вгору їхні планери. Планер Єндруся пролетів над каштанами. Планер Стася перепурхнув цілий газон. Тільки планер Вітека раз у раз падає, бо Вітек не вміє його запускати.
      Хлопець почервонів, тупнув ногою і кинув планер в кущі, а сам пішов додому.
      — Це поламаний планер! — кричав він.
      — Ого, — прошепотів вітер, — здається мені, що тут знайду Дивачка-Насмішничка.
      І він полетів за Хвальком. Глянув йому за комір і не знайшов. Заглянув до кишені. І тут немає Дивачка. Дунув хлопцеві у волосся — немає.
      — Що це? — здивувався вітер. — Адже з цього Хвалька Дивачок мав би скільки втіхи.
      Полетів вітер вгору гнати хмари.
      — О-о? IIІ о це летить за ним? Птах не птах? Літак? Тя кий манюсінький?
      Так, це планер Хвалька.
      А на планері? Шо за лихо мале, як голка?
      Дивачок-Насмішничок!
      Він повний, задоволений, животик круглий, як набубнявіла горошина.
      — Дивачок! Що ти робиш, лихо загублене?
      — Як це що? Випробовую літак! Хвалько його кинув, а я взяв собі. Знайомий горобець запустив мене і тепер лечу.
      — А навіщо тобі планер?
      — Е-е, бо став вередливим. Хочу сміятися з чогось одного вранці, а з чогось іншого увечері. Щось одне тепер, а щось інше в четвер. А літаком найшвидше перелину з місця на місце.
      Вітер підкидав планер з Дивачком високо-високо, аж під хмари, а потім спустився вниз і почав гасати дорогою та гукати:
      — У-у, гу-гу-у! Дивачок-Насмішничок літає! На планері літає! Від села до села! Від міста до міста! Де не посій, там виросте!
      Почули це горобці-брехунці і почали цвірінчати на всіх тинах, на всіх деревах:
      — Цінь-цвірінь! Дивачок-Насмішничок літає! Від села до села! Від міста до міста! Де не посій, там виросте! ІДінь!
      А Дивачок летів високо під хмарами і зовсім не думав, якого клопоту завдадуть йому вітер-шалапут і горобці-брехунці.
      ПРО ДИВАЧКА ЗНАЮТЬ!
      Приземлився Дивачок у якомусь селі на липі.
      І одразу запищав од радощів, бо внизу на подвір’ї билися два хлопчаки. Вони видирали один у одного рогатку і так з нею витанцьовували назад і вперед, і кружка, як ті два вчені ведмеді. Один з хлопців був високий і худий, а другий — малий і товстий.
      — Віддай! — кричав худий.
      — Це моя-а-а! Ма-мо-о-о! — верещав товстий.
      Вони упали на землю, але жоден не випустив рогатки.
      — Хи-хи-хи! — сміявся Дивачок на липі і вже відчував, як животик йому на-ди мається.
      Але тут за тином зупинився дідусь і @ почав сміятися й говорити:
      — Хлопці! А чи не бачили ви Дивач-ка-Насмішничка? Бо мені здається, що він десь тут і сміється з вас, аж йому животик надимається.
      дщир Хлопці оглянулись навколо, підвелись,
      обтрусилися і розійшлися.
      — О лихо, — зблід Дивачок. — Звідки вони знають про мене?
      Він почухав голівку, як цибулинку, і глянув у другий бік на сусіднє подвір’я. Там сиділа на східцях перед ганочком маленька дівчинка. Вона держала на колінах велику миску і сьорбала з неї галушки. Але через те, що дивилася вона то на курей, як вони гребуться, то на кота, як він вмивається на воротях, то на криницю, як з неї воду беруть, зовсім не помічала, куди несла ложку з галушками. Галушки були в неї і на носі і на підборідді. Весь фартушок був заляпаний. Навіть у волоссі заплуталась одна велика галушка.
      — Хи-хи! — засміявся Дивачок-Насмішничок. — Як вона гарно їсть!
      Він прикріпив планер між гіллям і вже збирався злізти, коли на ганок вийшла бабуся цієї дівчинки. Глянула на онуку і руками сплеснула:
      — Дитя моє! Але ж у нашій хаті може оселитися Дивачок-Насмішничок і сміятиметься з тебе, якщо ти так їстимеш! Де це бачено, щоб так вимазатися, як поросятко.
      — Ой, бабуню, я зараз же вмиюсь і більше не буду. Я боюсь Дивачка! — сказала дівчинка. Поставила миску на східці і побігла вмиватися.
      — Що це робиться? — вигукнув Дивачок. — Треба звідси тікати. Всі про мене знають.
      Тікати. Але хто запустить планер?
      Почухав Дивачок голівку, як цибулинку. Раптом якийсь великий птах сів на липу.
      — Хто ти такий? — запитав птах і кивнув великим чубом.
      — Я Дивачок-Насмішничок, що з різних дурних птахів сміюся, — муркнув Дивачок.
      Птах образився.
      — Я одуд, найкращий, найкрасивіший птах. Не дозволю тобі глузувати з мене!
      «Зажди братіку», подумав Дивачок.
      Він уклонився одуду і сказав:
      — Вибачаюся красненько, але я з міста і ніколи не бачив одуда. Правда, чув, що одуди дурні птахи, однак ти на дурного не схожий.
      Одуд задоволено настовбурчив пір’я і знову кивнув чубом.
      — Ще я чув, що одуди сильні, а ти здаєшся мені кволішим за горобця.
      — Що? Що? — запалився птах.
      — Горобець підтягне мій планер під хмари, а ти, мабуть, не зможеш.
      — Я не зможу? Ану спробуймо! Вдвоє вище підтягну тебе, ніж горобець.
      — Оце буде їзда! — вигукнув Дивачок, який на це тільки й сподівався. Він сів на свій планер і схопив одуда за ноги.
      — Поїхали!
      Одуд змахнув крилами і повів літак угору. Він летів, летів і щохвилини питав:
      — Може, годі?
      — Так і горобець уміє! — кричав Дивачок.
      Отож одуд махав крилами далі і летів усе вище, аж поки не відчув, що в голові йому наморочиться.
      — Пускай, бо падаю!
      І Дивачок відпустив одудові ноги — він був уже досить високо.
     
      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК БІЛЯ МОРЯ
     
      Довго летів Дивачок на своєму планері. Південний вітер ніс його під хмарами і час од часу жартома підкидав, як м’яч. Набридло це Дивачкові, і він вирішив приземлитися. Почав робити кола дедалі нижче й нижче, поки не сів на піску.
      Де це він? Перед ним шумить велика вода. Кінця-краю не видно. А яка зелена! Як убрана в біле мереживо з піни!
      — Це море, — здогадався Дивачок. — Ну, тут, певно, про мене ще не чули.
      Він глянув убік і побачив багато дітей у барвистих купальниках. Дехто грався в піску. Інші бродили у воді край берега і ловили щось у свої розмальовані відерця.
      — Це пляж, — здогадався Дивачок і ляснув себе по порожньому животику.
      Стільки дітвори! Тут він, очевидно, щось знайде для себе.
      Дивачок уважно роздивився і аж підстрибнув. На піску сиділо троє хлопчиків у однакових жовтих трусиках. Адже Дивачок їх знав! Він жив у них колись цілу зиму на рушнику і сміявся, коли вони щовечора мали вмиватися.
      Що тоді було! Один доводив, що він уже спить і краще вмиється вранці. Другий пояснював бабусі, що руки й шия у нього чисті, тільки засмаглі. А найменший плакав, що бабуся повибиває йому всі зуби оцією бридкою щіткою.
      Дивачок так витанцьовував на торочках рушника і так сміявся, що його справді могли почути. Але якось не почули. Трохи надто голосно торгувалися з бабусею про вмивання.
      Зрадівши, Дивачок зробив стрибок і вчепився до трусиків старшого з братів. Хлопці сиділи спокійно і дивилися, як на берег набігають хвилі.
      Здіймається одна — і — гоп! — беркицьнулась у море. Випхнула третю, третя четверту, і так аж до берега.
      І ось назустріч цій останній хвилі підхопилися хлопці і наставили плечі. Хвиля перекинулась через них, облила їх по саме волосся. І... ой-ой! Змила з трусиків Дивачка!
      — Гину! — крикнув Дивачок і захлинувся водою.
      Але не втопився. Хвиля простяглася на піску, і Дивачок разом з нею. Щось при цьому впало на нього і накрило, наче дашком. Лежало мокре лихо на мокрому піску і боялося поворухнутися. А люте було, просто жах!
      — Хто б міг подумати! Митися не хотіли, а в таку велику воду лізуть! Чи так перемінилися? Чи це тільки на літо? В усякому разі, не розживешся коло них.
      . В цю хвилину він почув чиїсь кроки на мокрому піску. А потім голосок, що промовив:
      — Яка гарна черепашка!
      Тут же збоку біля нього копнула маленька лопатка. Загорнула трохи піску, Дивачка-Насмішничка і його дашок-че-репашку. Всі разом опинилися в барвистому відерці.
      — Цікаво, де це я, — муркнув Дивачок і обережно виглянув з-під черепашки.
      Він побачив червоний купальник дівчинки. Побачив над собою кругленьке обличчя з темними оченятами, як у найми-лішого ангела.
      Але Дивачок щось помітив на обличчі. Маленьке викривлення в куточках вуст. Посміхнувся і поляскав себе по животику.
      — Тут поживлюся, — шепнув він.
      І залишився.
     
      ДИВАЧОК-НАСМІШНИЧОК У ПАННИ КРИВИНОСИК
     
      Добре влаштувався наш Дивачок. Дівчинка з обличчям ангела була... вередуха-гримасниця. На все вона кривила свій маленький носик, і Дивачок, який завдяки цьому завжди мав повний животик, так говорив про неї:
      — Мій любий Кривиносик! Моє любе Кривиносятко!
      Бо під час одягання було так:
      — Не хочу цих шкарпеток!
      Ч — Чому? — питає мама, яка була дуже
      доброю і дуже терплячою.
      СТҐ — Вони штопані і муляють мені.
      — Така маленька штопка? Зосю! Вчора тобі не ^муляла більша, яка була на панчохах.
      — А ця муляє. Не хочу! — наполягає на своєму панна Кривиносик і починає смішно крутити носом. Точнісінько так, як крутила б вона носом, коли б під ним лазила муха і лоскотала її. Дуже потішають ці міни Дивачка-Насміш-ничка. Він голосно сміється і намовляє дівчинку до все нових гримас.
      — Мабуть доведеться повернутися додому, бо з кожним днем ти стаєш вередливішою, — говорить мама. — Соромиш мене на весь пансіон.
      А Кривиносик веде своєї:
      — Не хочу цього платтячка! Хочу голубе.
      — Голубе брудне, — терпляче пояснює мама.
      — Тоді хочу оте, що в квіти.
      — Те легеньке. Сьогодні дуже холодний вітер.
      Дівчачий носик скаче з боку на бік. Обличчя кривиться ще більше. Дивачок підскакує на радощах і відчуває, як йому надимається... надимається животик.
      А вередуванню нема кінця. Тут гудзик відривається. Там рукав тісний. То не хоче панна Кривиносик взувати сандалі, а тільки черевики. Добра і терпляча мама втрачає, нарешті, терпіння і дає дівчинці шльопанця. Панна Кривиносик спочатку плаче, потім перепрошує маму, а через годину починає нову комедію.
      Під час обіду чуємо знову:
      — Мамо, сонце світить мені в тарілку.
      — А чим це тобі заважає?
      — Бо воно відбивається від тарілки і сліпить мені очі... І... коли подадуть морозиво, то воно розтане.
      — Сьогодні не буде морозива.
      — Мамо, — кривиться носик, — я тут не можу.
      Зрештою, мама встає і пересідає на місце дівчинки, а її садовить на своє. Дивачок використовує цю мить і — стриб! — з плеча дівчинки на стіл. І ховається в букеті квітів. Звідти краще видно міни Кривиносика.
      Тим часом Андзя і Михалинка розносять суп.
      — Який суп? — запитує дівчинка і заздалегідь кривиться.
      — Щавлевий. Але для Зосі я перецідила, — відповідає Михалинка. І ставить тарілку.
      Носик скривився направо, скривився наліво, але рука бере ложку і занурює в суп.
      Сьорбнула панна Кривиносик раз, вдруге і нахилилася до мами.
      — В супі два листки плавають, — шепоче вона. — Не можу їсти.
      Добра і терпляча мама виловлює два зелені листочки і кладе їх на край тарілки. Дивачок-Насмішничок хихоче в букеті квітів.
      — Не буду їсти цього супу, — каже дівчинка. — Не люблю такого зеленого.
      І вона відсовує тарілку. Відсовує трохи різко.
      Хлюп! Зелений струмок вихлюпується з тарілки і розливається по скатерті. Тарілка зачіпає вазу з квітами. Ваза перекидається. Дивачок, мов з рогатки, вилітає з букета і набиває собі гулю об край стола.
      Ай! Усі підхоплюються з-за столу. Андзя біжить по ганчірку. Михалинка ловить вазу.
      Панна Кривиносик стоїть перелякана, залита водою і супом, скривлена, от-от заплаче. Мама бере її за руку і виводить з їдальні до кімнати, в якій вони мешкають. Скидає мокре платтячко і кладе в таз. Потім виходить і каже:
      — Друге тобі принесуть сюди.
      — Не погоджуйся! — кричить Дивачок на самісіньке вухо дівчинці.
      І панна Кривиносик зчиняє лемент:
      — Я не хочу!!!
      Але мама вже вийшла і замкнула двері. Замкнула і не думає повертатись. Панну Кривиносик охоплює лють. Вона кидається на підлогу і гупає ногами точнісінько, як той Злосницький з містечка над річкою. А нечемний Дивачок заливається од сміху ще й диригує:
      — Дужче! Голосніше!
      Ну, а що було далі, те зовсім нецікаво...
     
      НАВІЩО ТА ВЕСЕЛА АДА
     
      Одного дня приїхала до пансіону молода і весела жінка Ада. І невідомо для чого сіла біля панни Кривиносик. А як почала розповідати різні історії під час обіду, то панна Кривиносик забула про вередування і з’їла цілу тарілку цибулевого супу.
      Це нечувано! Ніколи цього супу й попробувати не хотіла. А потім без будь-яких заохочувань з’їла всю моркву.
      Дивачок тремтів од люті. Всі наїлися за обідом, а він не сміявся і був голодний.
      Після обіду ця весела Ада почала вмовляти маму Криви-носика піти на прогулянку. Як же зрадів Дивачок, коли мама відповіла, що не піде, бо почуває себе стомленою.
      — Так, так, читаю це в ваших очах, — сказала Ада. — Але, може, ви дозволите Зосі піти зі мною? А ви тим часом поспите трохи.
      — Не йди! — крикнув Дивачок. — Стомишся! П’ятку намуляєш сандалем! Не йди!
      Але панна Кривиносик, мабуть, не дочула, бо сама почала просити маму, щоб вона її відпустила.
      І дівчинка пішла з веселою Адою, а Дивачок пішов з ними, заховавшись у Зосі в кишені.
      Вони йшли досить довго берегом моря, а потім сіли під кривою сосною, і тоді дівчинка ні з того ні з сього спитала:
      — Як ви прочитали в маминих очах, що вона хоче спати? Я дивилася і жодцрї букви не бачила.
      Молода жінка засміялася.
      — Це тільки так говориться: <читаю>. Просто було видно, що очі стомлені і сонні. На обличчі людини можна багато чого прочитати. Іноді навіть можна прочитати, який у неї характер.
      — Справді? А в мене? Ви можете прочитати мій характер?
      — Ну, ти мені здаєшся маленькою вередухою-гримасницею.
      Панна Кривиносик зашарілась.
      — Хто вам сказав? — прошепотіла вона.
      — Ніхто мені не казав. Але, бачиш, хто часто морщиться, у того виникають зморшки на чолі. Хто часто кривиться, у того виникають такі зморшки біля носа і вуст. У тебе € такі зморшки, і через кілька років кожний побачить навіть з другого боку вулиці, що ти гримасниця.
      — Я не хочу, — розплакалась дівчинка.
      — Не плач, цьому можна зарадити. Перестань кривитися, і зморшки зникнуть.
      Панна Кривиносик розсміялася і почала обнімати Аду.
      — Перестану, — сказала вона.
      Дивачок-Насмішничок вискочив з кишені на пісок. Він переконався, що він тут більше не поживиться. Закінчилися милі міни Кривиносика. Треба шукати іншу оселю, поки ще животик повний.
      Він гнівно глянув на веселу Аду, зробив бридку міну Кри-виносику і пішов геть.
     
      ОСТАННЯ ПРИГОДА ДИВАЧКА-НАСМІШНИЧКА
     
      З пляжу Дивачок повернув на стежку. Стежкою вийшов на шосе.
      По шосе мчав мотоцикл!
      Дивачок відштовхнувся від землі так вдало, що відскочив, ніби м’ячик, і впав просто на сидіння за плечима мотоцикліста. Схопився за поли шкіряної куртки і заплющив очі.
      Тра-та-та... Мчить мотоцикл по шосе. З одного боку — піщані пагорки. З другого — вода в озері хлюпає і міниться сріблястими й голубими барвами. Та чи може це радувати Дивач-ка-Насмішничка, лихого нечему, що не їсть, не п’є, тільки насміханням живе!
      Тра-та-та-тарс! Завернув мотоцикл на лісову дорогу. Підскочив на одному корені, на другому. Викинуло Дивачка з сидіння.
      Перевернувся він тричі в повітрі і впав на мох. Ще добре, що на мох — м’яко.
      Підвівся Дивачок. Полапав боки. Цілі. Полапав голівку, як цибулинку. Ціла. Навіть єдина волосинка уціліла. Почухав Дивачок лису потилицю і пішов далі пішки.
      Раптом зупинився. Що це за смішна ямка в піску? Схожа на воронку. А краєм ямки сунеться мурашка і щось тягне. Однак, тут не видно входу до мурашника!
      Ой, що це? З дна воронки виривається трохи піску. Зовсім так, ніби хтось подув з-під землі. Одна піщинка влучила
      53
      у мурашку в голову. Піщинка маленька, але й го-хХ лівка в мурашки не більша. Для неї це те саме, що великий камінь. Упала мурашка і скотилася на дно воронки.
      А тоді... Тоді з дна воронки висунулися клешні. Схопили мурашку і втягли в пісок.
      — Хи-хи! — засміявся Дивачок. — Там в ямці сидить якесь створіння і полює на му-рашок. Треба глянути на нього.
      її її Дивачок ліг край воронки і чекав. Але не
      міг дочекатися жодної мурашки. Знічев’я взяв якусь гіллячку і почав нею водити по боках ямки.
      А тут — пах! пах! — полетіли з дна воронки нові піщинки.
      — Стріляй, брате, стріляй! — сміявся Дивачок. — Ти там у піску нічого не бачиш і думаєш, що це мурашка лазить. Дулю вполюєш, бо це я, Дивачок-Насмішничок!
      І він далі водив гілкою по піску.
      Пах! Пах! Бомбардує таємний ворог. Висунулися навіть клешні. Висунулась якась маленька голівка, як у мухи, і зараз же сховалась.
      Дивачок тішився, що так допікає невідомому створінню. Животик йому так надувся, що він не міг на ньому лежати. Отож відкинувся на спину і незабаром заснув з усміхненим задоволеним личком.
      Розбудили Дивачка якісь тоненькі голоси. Він сів на мох і дуже здивувався. Перед ним стояла довга-довга шеренга мурашок. Перша низько вклонилася йому ріжками і промовила так:
      — О величний, о мудрий, о добрий наш пане! Дякуємо тобі!
      — Дякуємо тобі, — повторювали мурашки хором.
      — Що вам треба від мене? — злякався Дивачок.
      — Вислухай нас, добрий пане! Жили ми завжди під загрозою. Потвора, що ховалася в піску, жахливе пугало мурашок, влаштувала пастку під нашим містом. Щодня гинули в ній наші працьовиті робітники.
      — О-о-о! — заплакав хор мурашок.
      — Ти її переміг, величний, добрий пане! Пастка порожня. Потвора втекла. Дякуємо тобі! Дякуємо тобі! Скажи, чого бажаєш, все віддамо тобі.
      — Дайте мені спокій! — крикнув Дивачок і підхопився на рівні ноги. Він був вражений. Ніколи ніхто не називав його добрим. Ніколи йому ні за що не дякували. Він, Дива-чок-Насмішничок, лихий нечема, жив тим, що з інших глузував.
      — Дайте мені спокій! — крикнув ще раз і кинувся тікати.
      І тоді сталося щось дивовижне.
      У грудях Дивачка-Насмішничка щось застукало. Тук-тук! Це було приємно. Хтозна, чи не приємніше, ніж надимання животика від сміху. Те «щось» ніколи не стукало в грудях На-смішничка.
      Він сів на шишку і прислухався. Тук-тук! — стукало в грудях.
      _ Ага, — здогадався він нарешті, — це, мабуть, серце. Зовсім не знав, що в мене є серце. І... зовсім мені не хочеться насміхатись. Що тепер буде?
      Дивачок підпер тоненькими ручками голівку, як цибулинку, і задумався.
      Сидів він так і думав. Раптом почув позад себе човгання старих черевиків. Оглянувся. Лісом ішла стара жінка і збирала шишки в широкий фартух. Час од часу, коли нахилялася зітхала, — мабуть, їй було важко.
      Дивачок, сам не знаючи для чого, зіскочив з своєї шишки і так пожбурив її ногою, що вона докотилася до стареньких черевиків бабусі. А за цією покотилася друга, і третя, і четверта.
      Бабуся зупинилася, зітхнула і нахилилася до шишок.
      — Люб’язні шишечки, — сказала вона, — уклалися всі чотири одна біля одної, щоб стара бабуся не нагиналася до вас стільки разів.
      Дивачок сміявся в кулак. Оце-то пожартував!
      І знову щось застукало йому в грудях: тук-тук! Не справді було приємно. Справді приємніше, ніж набухання животика.
      Він побіг за бабусею і знову жбурнув їй кілька шишок. А тоді ще кілька. Не так-то вже й легко було жбурляти шишки, такі великі, як він сам. Насмішничок упрів од такої роботи і витирав мокру потилицю. Але грався шишками він чудово, тому що бабуся весь час дивувалася:
      — Що це за день такий, що мені шишки самі під ноги падають!
      Тим часом на лісовій стежині знову почулися кроки, легкі й швидкі. З’явилася дівчинка в блакитній хусточці на русявому волоссі. Вона пильно приглядалася до землі і здавалася дуже засмученою.
      Дівчинка чемно привіталася з бабусею. Вони, мабуть, були знайомі.
      — Що це з тобою, дитя моє, що ти така сумна? — спитала бабуся.
      — Ой, у мене лихо. Несла сьогодні молоко дачникам. Йшла сюди. І загубила перстеник.
      — Який перстеник?
      — Ой, бабуню, такий гарний, з червоним камінцем! Хазяйка мені принесла вчора з храму. Сказала: «Візьми, сирітко, хай і в тебе буде радість...» Я так зраділа! Так зраділа! І загубила.
      Дві сльозинки скотилися по щоках дівчинки.
      — Не плач, дитя. Може, знайдеться. Сюди мало хто ходить. У тебе молоді очі, пошукай уважно.
      Вони розійшлися. Бабуся почвалала в село із своїми шишками, а дівчинка попрямувала в глибину лісу, пильно дивля-
      чись на землю.
      Вона не знала, що попереду біжить Дивачок І Іасмішничок, що своїми жвавими очицями він скрізь позирає, за кожну
      шишку, за кожний грибок заілядає...
      І рангом...
      Є!
      Край стежки, наполовину прибитий піском, виблискує червоним камінцем перстеник.
      Скочив Дивачок-Насмішничок до перстеника. Але не встиг. Щось велике чорно-біле спурхнуло з гілки і схопило перстеник жадібним дзьобом. Перед самим носом Дивачка.
      Розгніваний глянув він угору. Ага, так! Сорока. Сіла на сосні і тримає перстеник у дзьобі. Сороки хапають усе, що блищить.
      Нема чого роздумувати! Дивачок щодуху кинувся до сосни, видряпався, як білка, і — гоп! — сороці на спину. Самевчасно стрибнув, бо цієї ж миті залопотіли крила і сорока спурхнула.
      — Чекай, ти! — погрожував Дивачок, вхопившись за пір’їнку. — Несеш блискітку до схованки, знаю я тебе! Але не буду я Дивачком-Насмішничком, якщо зараз не відберу її в тебе!
      Сорока спурхнула на четверту чи на п’яту сосну і сіла перед невеликим дуплом. Покрутила головою, мовби приглядалася до перстеника. Потім кинула його в дупло і полетіла геть.
      Ого! А Дивачок уже лежить животиком на краю дупла. Заглядає до сорочиної схованки.
      Чого тільки там немає! Зламана ложечка. Скельце. Блискуче вушко від кухлика. Дрібна монетка. Разок намиста. Гачок од вікна. І зверху перстеник з червоним камінцем.
      Дивачок витягнув його, накинув собі на шию, щоб не згубити, і з висоти почав розшукувати дівчинку. Вона сиділа недалеко на пеньку і гірко плакала.
      Обережно спустився Дивачок з сосни. Тихенько підкрався до дівчинки і кинув їй перстеник в поділ платтячка.
      — О-о! — скрикнула дівчинка.
      Вона схопила перстеник і почала сміятися й стрибати. Хоч останні сльозинки ще блищали на віях. Дівчинка була така рада, що навіть не здивувалася, яким чином загублений перстеник раптом упав їй на коліна.
      Через хвилину вона з підскоком бігла до села.
      Дивачок стояв на стежці і дивився на неї, посміхаючись на весь рот. Тук-тук, тук-тук! — стукало йому в грудях серденько. І він раптом сказав:
      — Я знаю, що зроблю. Сміятися мушу, бо я ж не їм і не п’ю, тільки сміхом живу. Але не хочу глузувати з дітей. Буду їх смішити, коли вони сумують. Буду Дивачком-Сміячком.
      Отака була остання пригода Дивачка-Насмішничка, якого я знала. Якщо й ходить по світу який Насмішничок, то принаймні не цей.


        _________________

        Распознавание текста — sheba.spb.ru

 

На главную Тексты книг БК Аудиокниги БК Полит-инфо Советские учебники За страницами учебника Фото-Питер Техническая книга Радиоспектакли Детская библиотека

 




Борис Карлов 2001—3001 гг. karlov@bk.ru