На главную Тексты книг БК Аудиокниги БК Полит-инфо Советские учебники За страницами учебника Фото-Питер Техническая книга Радиоспектакли Детская библиотека

Пригоди Робiнзона Кукурузо

Всеволод Зиновьевич Нестайко

Пригоди Робiнзона Кукурузо

Малював Георгій Малаков

*** 1968 ***


DjVu


Прислал Игорь У.
_____________


См. также «Приключения Робинзона Кукурузо» в переводе на русский: nestayko-kukuruzo.htm


ПОЛНЫЙ ТЕКСТ КНИГИ

      ЗМІСТ
     
      РОЗДІЛ І. Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич 3
      РОЗДІЛ II. «Вермахт! Двадцять залізних!» 15
      РОЗДІЛ III. Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко 20
      РОЗДІЛ IV. Тренування на плесі. А чи не шукають вони Папушину рушницю? 34
      РОЗДІЛ V. Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович? 40
      РОЗДІЛ VI. Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. «Життя — заплутана і складна штука!» 47
      РОЗДІЛ VII. Екзамен. Де Ява? Що з ним? Переекзаменовка 54
      РОЗДІЛ VIII. Що трапилось з Явою. «Не поїду я» «Дітей б’ють тільки імперіалісти» 61
      РОЗДІЛ IX, в якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою 69
      РОЗДІЛ X. Ми — кріпаки. Приїзд Явиних батьків. Пістолети 75
      РОЗДІЛ XI. Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував? 85
      РОЗДІЛ XII. «Не зви мене більше — Ява, зви мене — Кукурузо!» 93
      РОЗДІЛ XIII. Шукаємо острів 97
      РОЗДІЛ XIV. Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів 102
      РОЗДІЛ XV. Перший день на острові імені Переекзаменовки. Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму Другу і однокласнику Павлу ші 107
      РОЗДІЛ XVI, який знову розказує Павлуша Завгородній. Про те, що він робив у той день і в ту ніч 112
      РОЗДІЛ XVII. «Сьогодні вночі» Таємниця от-от розплутається 118
      РОЗДІЛ XVIII. Несподівані Ігор, Валька та інші
      РОЗДІЛ XIX. У сні і наяву 123 141
      РОЗДІЛ XX. «Руки вгору!» 146
      РОЗДІЛ ОСТАННІЙ, ЗАКЛЮЧНИЙ. 155



Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні», — казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці...
      Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до... Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай...
      А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
      Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».

      Розділ І
      МЕТРО ПІД СВИНАРНИКОМ.
      ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ. СОБАКЕВИЧ
     
      — От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
      Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
      — Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
      — Знаю, знаю, — ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.
      — Діду! — жалібно озивається він.
      — Давай-давай!
      — Діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
      — Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
      — Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
      — Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
      — Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого, й видно не буде. Одійдіть, діду.
      Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востант нє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
      Ми вилазимо з бур’янів.
      Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’я-типудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
      У-у, скотиняка! Щоб ти...
      Це через неї ми вскочили в халепу.
      У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» — станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки арифметики — п’ять копійок.
      Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Маню-ня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а ют вилізти — дзуськи! І зняла "такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
      Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна... Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
      Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
      Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великі Зондські...
      Ну, так Ява — це не острів.
      Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
      Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
      У них взагалі вся сім’я інтересна.
      Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Вара-ва з тою онучею, ох же ж і б’є!
      Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають.
      «Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.
      На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
      Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзо-водів.
      Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
      — Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
      Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п’ятами залопотів.
      Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
      Ява сам говорив:
      — Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
      — З фантазією, — підтакував я.
      — Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
      — Чув. Точно.
      — Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
      — Треба, — погоджувавсь я.
      І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
      Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
      А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
      А от якось влітку Ява сказав:
      — Давай влаштуємо бій биків.
      — Га? — не відразу второпав я.
      — Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
      — Ага... То й що?
      — Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
      — Так-так-так...
      — А потім — рраз! Бик — беркиць! І оплески.
      — Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
      — Тю, дурний! Убивати! Що це тобі — м’ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футбола. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це най сміливіші герої і ловкачі. Головне тут — тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгород-ній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
      Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі...
      Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
      Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький — загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом — Петька. Дачник як рво— не. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався — досі невідомо. Але факт — півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
      Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
      Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
      Але Ява мене не підтримав.
      — Ні, — сказав він, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике і крутороге.
      — Коров’яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.
      Ява задумався:
      — Хтозна, може й так.
      — Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
      — А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
      — Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
      — Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
      — Що значить «психічна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
      — Я — боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
      — Я забираю, але ти все одно боїшся.
      — — Боюсь?
      — Боїшся...
      — Боюсь?
      — Боїшся...
      Я схопився рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
      — Стривай, — кажу, — годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
      — Це ж ти винен... Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. А то твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
      Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
      Ми почистили один одного і пішли додому.
      Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
      У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
      У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. ТИн висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні «баналюки», аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
      Килимок і капелюшок — то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
      Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
      Торе-гадор, смеле-гз-є в бой, торе-гадор, торе-гадор... Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
      Ми співали і не знали, що нас жде.
      Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо.
      Погода — саме підходяща для бою биків.
      Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, — далі від людських очей.
      — Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.
      Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
      Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться...
      Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція — анічичирк!
      Спокійнісінько щипає собі траву.
      Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
      Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
      Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
      Через півгодини він сказав:
      — Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче... Ану давай ти!
      Через годину, захекавшись, я сказав:
      — Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тоді показав, що таке справжня тореадорська корова.
      Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то* підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках — здавалось, що Цюця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція — хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
      Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
      — Му-у!
      У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: «Ідітьг хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
      Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
      Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію — це я бачив.
      Нарешті розлючений Ява крикнув:
      — Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
      Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
      І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
      — Вва-вай!
      Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його* торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
      Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
      Ми стояли і мовчали.
      Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода — брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. ‘Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна 4 й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли брудні, як поросята (не ми, а сама з калабані, нещасні грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
      І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника і співчутливо дивиться на нас. 1 нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корово!
      — Ще не скінчили, анциболотники? — так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
      Спереду стіна свинарника, з боків густі бур’яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши, — мов курчата перед шулікою.
      — Не бойсь, не трону!
      Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зітхнули. І тремтячі вуста н^іші самі собою розтяглися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.
      Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі і так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це тільки здавалося. Мабуть, не було уже в світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.
      — Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.
      Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Ніяких тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п’ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять «метро» засипать, ніж один екзамен.
      — Все, діду, здається. Так як і було. Правда ж? — несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.
      Дід криво дивиться на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
      — Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке — вуха пообриваю і свиням викину.
      Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо. І якраз вчасно: ще мить — і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів...
      Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.
      Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вміємо.
      — Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо... підводного човна.
      — Давай, — не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: — А з чого?
      — Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напів-затоплена.
      — А як?
      — Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
      — А двигун?
      — На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
      — А дихать?
      — Через перископ.
      — А на поверхню як випливати?
      — Баласт викинем і випливемо.
      — А як водою заллє і затопить?
      — Ти що — плавати не вмієш! От іще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
      — Сам ти дуля з маком! Який розумний!
      — Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого — сьогодні сваритися не хотілось.
      Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязі: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не «го».
      От — і зараз...
      — Го!..
      — Го!
      — Го!
      Тільки виляски пішли — наче аж до центра землі.
      І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
      — Яво! — кажу. — Там хтось є.
      — Бреши!
      — Ану гокни й послухай.
      Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління.
      Ми перезирнулися.
      — Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.
      — Точно, — сказав я.
      — Так що? — сказав Ява.
      — Треба витягти, — сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
      — Значить, так, — сказав Ява. — Я сідаю у цеберку й. опускаюся. А ти мене держиш.
      — За що? Хіба я тебе так вдержу?
      — Ти й справді слабак. Не вдержиш.
      — То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як -ти такий могучий.
      — Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І... і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
      — А де взять вірьовку?
      — А ондо припиначка.
      — Так на ній же коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?
      — Коза так погуляє, ніде не дінеться.
      — Ну що ж — давай!
      — Мме-е-е! — радісно проспівала одв’язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
      Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
      — Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.
      Операція почалася.
      Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і через якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»
      Я кинувся до зрубу:
      — Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
      — Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Со-бакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязької Засмоктує! Тягни швидше!
      Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками і почав тягти.
      Ого-го! Ох! Ех!,Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припинач-ку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої одриваються од землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
      — Яво! — кричу у відчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
      Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут ще я ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил, — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, — і з колодязя, мов бульба з носа, повільно з’явилася Явина голова.
      Перший на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
      Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали — від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
      — От хотів би я знати, хто його туди вкинув, — сердито-проскрипів Ява. — Ноги б повисмикував!
      — Якийсь фашист хотів позбутися, — сказав я.
      Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
      — Гайда на річку! — сказав Ява. — Треба помити Соба-кевича — бач який!
      Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — не викликало вже ніякого сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
      Ми побігли до річки.
      Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...
     
     
      Розділ 11
      «ВЕРМАХТ!... ДВАДЦЯТЬ ЗАЛІЗНИХ!..»
     
      — Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни. Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
      Ми покірно потеліжилися за двері.
      У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу, легковажно заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
      — Теж іще! — докірливо сказав йому Ява. — Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу. Чого вискочив?
      Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
      Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. І за звичкою штовхнув Яву — підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив через розстебнений комір голову і на весь клас: «Гав!» У класі — регіт. І Галина Сидорівна, звичайно, образилась — кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорівна, і дуже любить нас виховувати.
      — Нічого, переживем, — сказав Ява. — Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
      Вже виходячи на двір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодійкувато озирнувся — цуп! — і дзвоник уже в мене під сорочкою.
      — Хай учаться, як такі розумні! — підморгнув Яві. — Не треба їм перерви. Обійдуться.
      — Молодчинка! — похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
      Ми — хаміль-хаміль — і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сарая. Темно тут, затишно — надійне місце.
      — Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони, як без рук. У навчальному процесі дзвоник — основна річ, — сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
      — Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав, — він звик усе сам придумувати).
      — О! Знаєш що! — стрепенувся він раптом. — Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?
      — Здорово! — сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).
      — У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.
      Кинувсь я по кишенях:
      — Нема.
      — От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок.
      — Отаке... А штани?
      — Тож не на зовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба...
      Позаяк я був сьогодні «молодчинка», відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав припасовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
      — Здорово! От здорово ми придумали! — повторював він.
      І раптом... Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості ^емгбузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
      Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до острубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з СлЯвою.
      Ось що ми почули (на жаль, до нас долинали тільки уривки розмови):
      БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...
      КНИШ: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий!
      На десять років буде...
      БУРМИЛО: Ги-ги!
      КНИШ: ..Вермахт щедрий...
      БУРМИЛО: А що ж, конешно...
      КНИШ: Має бути двадцять залізних... Точно... А якість...
      Бронебійна... Р-раз — і нєту! Будьмо!
      Чути дзенькіт склянок, — мабуть, Книш і Бурмило випивають.
      КНИШ: Купимо в Києві що треба, і за діло!
      БУРМИЛО: Сам не можеш?
      КНИШ: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
      Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова. КНИШ: (Роздратовано) А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною...
      БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
      КНИШ: Тільки ж — нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо як довідаються...
      БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке діло...
      КНИШ: Ну, до завтра!
      І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
      Ми перезирнулися.
      Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на іваші очі, якби ви почули таку розмову.
      — Га?! — роззявив рота я.
      — Га?! — роззявив рота Ява.
      Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємничою розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко продряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
      Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір’ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав-за-ливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинники, виглядали вчителі. На ганку з’явилася Галина Сидорівна.
      — Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! — загукала вона.
      З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтіки. І куди ж ви думаєте — до нас, у кущі.
      Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
      Ми притиснулися до стіни сарая — далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзів і рятівників.
      За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
      — Ага! — переможно вигукнула вона, — От хто це все влаштував!
      З-за баби Марусиної голови з’явилась голова Галини Сидорівни.
      Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
      — Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
     
     
      Розділ ПІ
      ПРИГОДИ В КИЄВІ. НАШІ ПІДОЗРИ ДЕДАЛІ ЗРОСТАЮТЬ. СТАРШИНА ПАЛЯНИЧКО
     
      Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ганок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак — цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви. Ми стоїмо біля ганку похнюплені, на-бурмосені. І як тільки з дверей з’являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
      — Ми ж не хотіли... Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
      — Ми більше не будемо... Чесне слово, — гундошу я.
      Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
      — Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
      І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
      — Педагогічно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що більше не будемо.
      — Ну да, педагогічно! — підхоплює Ява. — Навіть дуже педагогічно! Макаренко обов’язково б узяв. Точно!
      Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
      — Ні.
      І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
      Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» — думаю я.
      І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
      «Зате подаруночок матимеш від німців... Вермахт щедрий... Двадцять залізних... Якість бронебійна... Рраз — і нє-ту!.. Тільки ж нікому-нікому».
      Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
      Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
      Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
      Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
      — Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
      Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.
      Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
      «Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй голові в такт ударам.
      Потилицею об стілець — лобом об дно кузова...
      Потилицею об стілець — лобом об дно кузова...
      «Раз — і нєту!..
      Якість бронебійна!..
      Вермахт щедрий!..»
      І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швир-голяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від’їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
      Знов зозулі чути голос в лісі,
      Ластівки гніздечко звили в стрісі,
      А вівчар жене отару плаєм,
      Тьохнув пісню соловей за гаєм.
      Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки — гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
      В хорі вирізнявся дзвінкий соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї, бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»...
      Всюди буйно квітне черемшина, Мов до шлюбу вбралася калина...
      Хіба втерпиш, коли всі співають? І ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорі!») затягли на все горло:
      Вівчаря в садочку, В тихому куточку, Жде дівчина, жде.
      Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
      І раптом... Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з’ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього... І ми продовжували тягнути, як два баранці:
      Жде-ге-е дівчина, жде-ге-е...
      І сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грім з ясного неба.
      Скуйовджені й пожмакані вилізли ми з-під стільців.
      — Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна. — Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви «зайцями», таємно, обдуривши мене... Як... як шпигуни якісь. Фу!
      Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які... Ех!
      — Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
      «Подаруночок від німців... Якість бронебійна!..»
      Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
      — Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, — сказала Галина Сидорівна. — Я не зроблю цього тільки тому, що ми від’їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
      Ми звели очі — колектив дивився на нас весело і усміхнено. У колективу був гарний настрій. Колектив хотів співати.
      Ми опустили голови і сказали:
      — Ми більше не будемо...
      Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
      Йшла вона в садок повз осокори-и, Задивилась на високі гори-и...
      Ми з Явою намагалися перекричати всіх — так старалися.
      Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Тричі зупинялися їсти.
      Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік — високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вишка, і громадяться, налізаючи один на один, будинки — великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.
      Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки — від усіх міст, які я бачив.
      Столиця!
      — Значить, так, — говорить Галина Сидорівна. — Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?
      — Гурря-а-а! — закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п’ятому «Б» тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
      А тепер усі враз збуджено загомоніли: «метро», «метра», «метром», «на метрі»...
      Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов’язково простежити, що куплятимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будь-які жертви. Але... невже ми не побачимо метро через них?
      Та коли ми під’їхали до Палацу піонерів і злізли з машини, і Галина Сидорівна засокоріла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!» — Книш, підійшовши до неї, сказав:
      — Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з’їздить. Краму купить деякого...
      Я пхнув Яву ліктем під бік — порядок!
      Гусячим табунцем почалапали ми вулицею.
      І от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ука! Казка! Наукова фантастика!
      Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція, мов театр.
      Та найголовніше — ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати — сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.
      Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсідали від захоплення. Оце да! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дригнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть — і все одно сунешся.
      Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховає. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з’їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
      От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж-же зручно і приємно! Стоїш собі і тільки — зирк! — нищечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тьотя і дивиться і весь час говорить у радіо: «Гражданє пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!..»
      Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд. «Наступна станція — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радіо. Двері — клац.
      Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі — до дверей, тільки до інших (для конспірації!). Не встигли опам’ятатися — стоп! Двері розчинилися — станція «Хрещатик». Ми у двері — шмиг! Двері за нами — клац! І наші всі тільки мелькнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не те що в поїзді або на пароплаві.
      І от ми уже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з переходу і прямо у магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
      Підійшли Книш із Бурмилом до прилавка. Тупцяються нерішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
      — Давай, — підштовхує Книш ліктем Бурмила.
      — Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.
      — Ні — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.
      — От, їй-богу! Яка разниця! — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте мені, пожалуста, оте-го.
      — Що? — не зрозуміла продавщиця.
      Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки:
      — Та оте-го... ну... з жаб’ячими ногами.
      — А-а! Для підводного плавання, — усміхнулася продавщиця.
      Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
      Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
      У нас з Явою очі зробилися, як колеса. Ти диви!
      Поки Бурмило приміряв маску, мацав ласти, Книш уже вибив у касі чек.
      — Загорніть!
      І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
      Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на сніп, тонка шпагатина, якою він був зв’язаний, враз лопнула і... Наче бомба розірвалася в магазині. Вудлища з тріском розлетілися на всі боки. Крики, зойки, паніка. Ми прожогом кинулися геть.
      — Держіть! Ловіть! Хулігани! — залунало нам услід.
      Добре, що на Хрещатику людей, як на стадіоні під час футбола. Ми — раз-раз! — між ними. Потім мене Ява за рукав — сіп!
      — Чш! Не біжи! Вроді ми — це не ми!
      Правильно. Коли за тобою женуться, бігти — останнє діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть: «Не бачив, тут такий не пробігав?» І ти спокійно можеш сказати: «Бачив. Отуди побіг».
      Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро. Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов’язково пішли на метро.
      По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики ра-діо-тьоті.
      Вискочили на станцію: зирк-зирк!
      — Оно! — вигукнув Ява. І справді — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів «спінджак». Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим’ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і, кожен прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже розділилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять».
      Враз у вагоні стало біло — поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція «Дніпро».
      Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спінджак» обернувся — ніякий то був не Бурмило, а якийсь незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
      — Прогавили! — розпачливо мовив Ява.
      Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що робити.
      Стрілою шугонуло метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню-мосту голубі експреси, машини-легковушки, грузо-вики, автобуси... А під мостом по Дніпру «Метеори», «Ракети» на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту стоять здоровеннецькі фігури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, і тітка — голубів під-кида. Пейзаж — прямо тобі з науково-фанстастичного фільму. Красота!
      — Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми... — сказав Ява.
      — Ну да?! — недовірливо вигукнув я.
      — А що ж! Кіно «Акваланги на дні» пам’ятаєш?
      Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені всю ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все-таки...
      — Та ні, — сказав я, — навряд.
      — А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!
      Тут я нічого не міг сказать. Дійсно, з тим аквалангом було пов’язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
      Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
      — І що ж ото воно за двадцять залізних... про які вони говорили? «Якість бронебійна...» — задумливо мовив Ява.
      Я знизав плечима.
      — Зброя?.. Вибухівка?.. — примружився на мене Ява. — І який же тут зв’язок — акваланг... двадцять залізних?..
      І раптом — наче блискавка спалахнула в голові.
      — Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкірою. — Тато колись читав у журналі. Розказував... Десь у Чехосло-ваччині в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі документи... списки воєнних злочинців. І в Австрії така ж сама петрушка була, теж в озері, і теж шпигуни з аквалангами.
      — Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорівся Ява. — Ну да ж, «двадцять залізних», і «вермахт», і акваланг, і...
      Він не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцію, залунало:
      — Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції «Дніпро»!
      Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.
      І ми враз зробились маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.
      — Не бійсь, — отямився нарешті Ява. — То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
      Ми подріботіли до виходу.
      Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших — і духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:
      — Стоп! — руку підняв. — З Васюківки7 Рень. і Завгородній? Вас мені й треба. Пішли.
      От тобі й «не бійсь!» Попалися! За хуліганську нашу поведінку у «Динамо», за оті вудлища проклятущі!
      Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися — от-от на підлогу сяду.
      — Ну пішли, чого ж ви, — обернувся міліціонер, — На руках мені вас нести, чи що!
      Ледве я з місця зрушив.
      Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: «Міліція». І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сідайте», а сам — біля шофера. Зняв трубку (радіотелефон) і говорить:
      — Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
      Ми так і обімліли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
      Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми більше не будемо, одпустіть», а ми — ані слова. Горді ми!
      Один до одного попритулялись, їдемо і крізь загратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми... у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало — хоч плач.
      — Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!
      — Тобто? — обернувся старшина.
      — От вам і «тобто»! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжніми шпигунами стежили...
      — Ну?! — ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
      — От вам і «ну». Може, вони тільки іцо акваланг купили... для підводного плавання...
      — Ого!
      — От вам і «ого»! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
      — Ясно! «Акваланги на дні»? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
      — З нашого села.
      — Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
      Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
      — Як же прізвища шпигунів ваших? Га? — усміхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
      Раптом машина зупинилася.
      — Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.
      Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?
      Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер і каже:
      — Оце, хлопці, історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
      «Так он воно що! — радісно попідстрибували наші душі. — Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви мо-лодчинка, який же ви хороший чоловік!»
      — І не переживайте, хлопці, — заспокоїв нас хороший чоловік. — Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
      Отаке! Підстрибнуті наші душі розгублено заклякли в кумедних позах.
      — Не тре...
      — Не ка... — одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засміють. І нащо Ява сказав!
      — Він... по... пожартував, — зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
      — Умгу! — похнюпившись, підтвердив Ява.
      — Ми просто хотіли... хотіли... — я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
      — У Дніпрі скупатися, — підхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте...
      — Знаю, — усміхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі... Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
      Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено — наче велетенські «класи».
      — Оце, — каже старшина, — найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
      Навшпиньки пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена,’ і посередині галявини — ми навіть очам не повірили — здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на най-древнішому місці — копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки.
      Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п’ять гармат.
      — Що то? — осмілівши, спитав я.
      — Це, брат, артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли, — пояснив міліціонер.
      — А ви той... спитав і знітився но спитав.
      — Визволяв, хлопці. Що було, те було, — просто відповів старшина. — Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
      Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, значить, який — старшина Паляничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас у музей.
      Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат!
      Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого — все куски якісь, уламки, череп’я бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
      Але другий поверх... Оце да! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічого собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки — рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
      Третій поверх. Велика Вітчизняна війна. Визволення України від фашистських загарбників. Тут від кожного стенда віє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гітлерівських орденів, хоч лопатою греби. А он особисті речі славного розвідника Кузнецова, що діяв у тилу ворога і викрав німецького генерала. Ой, не поспішайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрібне, таке потрібне. Ми ж зараз так усе це розуміємо, як ніхто... Ми ж, може, зараз найсправжнісінькі розвідники (хоч би як ви, товаришу Паляничко, сміялися!). І все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же різні секретні документи. Он... назустріч нам поспішає Галина Сидорівна, а за нею всі наші. Обличчя в Галини Сидорівни аж пашить.
      — Ви мене до інфаркту доведете! Де ви були? Де?
      — Загубилися, — кається Ява.
      — Заблудилися... — каюсь я.
      — Загубилися-заблудилися! Двадцять дев’ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загубився, не заблудився... Мучителі! Мене параліч розіб’є через вас!
      Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
      — Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть, — говорить старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
      — Ах, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! — враз почервонівши, говорить Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
      — Нема за що. Це наш обов’язок.
      — Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибі велике! Не знаю, що б я робила.
      Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Галини Сидорівни.
      А Галина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього, то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м’яким голосом — зовсім не таким, як з нами.
      — Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться, — говорить, старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному.
      — Ах, знаєте! З ними так важко, так важко... Я їх люблю, але... — наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, тоді Яву.
      Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, в мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
      Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві.
      Потім ми всі виходимо з музею і йдемо через Володимирам ку гірку у Містечко розваг — кататися на різних чудернацьких гойдалках і на «чортовому колесі». І старшина Паляничко разом з нами.
      Потім ми йдемо у Палац піонерів. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) І старшина Паляничко разом з нами.
      Потім ми сідаємо на машину (Книш і Бурмило вже давно тут і поводяться дуже спокійно — мов звичайнісінькі собі люди) і рушаємо в путь.
      А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка і стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорівна довго махає йому хусточкою, навіть тоді, коли його вже не видно.
      І знову сама собою завелася пісня:
      Ось і вечір, вівці біля броду
      З Черемошу п’ють холодну воду.
      У садочку вівчаря стрічає
      Дівчинонька, що його кохає.
      Ми з Явою лукаво перезираємось і тягнемо на все горло:
      У садочку старшину стрічає Дівчинонька, що його кохає.
      І так нам весело, що ми аж лягаємо. Але Галина Сидорівна нічого не чує і не бачить — співає, заливається...
      Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
     
     
      Розділ IV
      ТРЕНУВАННЯ НА ПЛЕСІ.
      А ЧИ НЕ ШУКАЮТЬ ВОНИ ПАПУШИНУ РУШНИЦЮ?
     
      ...Безлюдне плесо у плавнях. На піщаному острівці за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жіночі. На ногах у нього ласти. У роті трубка акваланга, до лиця він припасовує маску. Пирхає, як кіт, — носяра заважає. Крізь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, — звіряється з інструкцією. Поруч — одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пішов до води, чіпляючись за землю ластами і спотикаючись. Геп! — упав. Підвівся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.
      Зайшов у воду. Пірнає. Над водою якусь мить дригають-ся худорляві волосаті ноги у ластах, потім зникають. Нема Бурмила, тільки жмурки по воді пішли.
      Книш пильно дивиться на воду. Секунда, дві, три...
      Аж ось з’явилися на воді бульбашки, бульбашки, бульбашки... Рраз! — і вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльозується. Важко дихаючи, вилазить з води.
      — Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна мені ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрів шість, а то й усі вісім буде.
      — Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! — заспокоює його Книш. — Але ти здорово. Діло піде! Якби я так міг...
      — Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров’я треба, — набиває собі ціну Бурмило.
      — Зате потім... Потім ти мені чоботи цілуватимеш. Життя як у раю буде, — Книш клацає себе пальцем по шиї і гигикає. Бурмило теж гигикає у відповідь.
      І не знають ні Книш, ні Бурмило, що ми з Явою все-все це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очереті по той бік плеса і спостерігаємо. По черзі ми передаємо один одному старий польовий бінокль мого тата. Хоч бінокль і сліпий на одне око, а у другому скельця подряпані й більмуваті від часу (татові іще у війну, як він був пацаном, подарував його офіцер-фронтовик), але все-таки це бінокль, шестикратний, і у шість разів наближає об’єкт спостереження.
      Нам пощастило: на другий же день після приїзду з Києва ми «взяли слід» — вистежили, як Бурмило і Книш подалися у плавні, і собі нищечком за ними на плоскодонці.
      І от спостерігаємо.
      — Слухай, — шепоче Ява. — А може, вони за отою рушницею стендовою пірнають, що тоді Папуша втопив?
      Я непевно здвигую плечима, не відриваючи бінокля від очей (зараз моя черга). І згадую про ту стендову мисливську рушницю.
      Правду кажуть — мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села, на багато-багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди оком не кинь — всюди плавні від обрію до обрію. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острівцями, що поросли осокором і вербами. Але в основному, плавні — це очерети, очерети височенні, триметрові, непролазні очерети. В тих очеретах люди прорізали так звані «стружки» — вузькі звивисті коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках — раз плюнути.
      Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизанів переховувалися тут, і німці нічого не могли, з ними зробити.
      А дичини в плавнях — як комашні, аж темно. І крижні, і чирята, і лиски, і бекаси, і дикі гуси... Чого тільки нема.
      Уявляю, скільки мисливців понаїде цього літа у серпні на відкриття полювання «по перу». І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїздять.
      Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну «Волгу» має. І лисичкуватий, як зве його дід Варава, Ганобобель — гостроносенький, дрібнозубий, з великими вухами, в окулярах — справді схожий чимось на лисичку. І опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. І огрядний лисий Буб-ченко.
      Всі вони кандидати у якісь науки. Що таке «кандидат», ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. її біографія з фотографією висіла на стіні нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, і Явина мати стала депутатом. А ці третій рік приїздять, і все іще кандидати.
      — Щось довго їх не вибирають, — казав Ява. — Мабуть, не дуже вдатні до наук. Як ми з тобою.
      — Мабуть, — погоджувавсь я.
      От і на цей раз, певне, приїдуть київські кандидати.
      І, звичайно, знову зупиняться вони у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І звечора за давньою мисливською традицією питимуть горілку, і розповідатимуть різні мисливські історії, і співатимуть пісень, і кепкуватимуть один з одного. А вдосвіта дід розбудить їх, і вони посхоплюються — заспані й наче хворі. Поквапом збираючи свій мисливський реманент, будуть кривитися від головного болю, труситися від ранкової прохолоди і стогнати. А Буб-ченко взагалі не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, він хрипло буркотітиме з-під нього сонним голосом:
      — Лягайте! Чого ви посхоплювались! Ніч надворі. Не встигли повкладатися — й уже... Адіоти... Хр-р-у, — і одразу перейде на хропіння.
      Вони довго розштовхуватимуть його, він брикатиметься, говоритиме: «Ідіть, я вас дожену», — нарешті лайнеться негарним словом і встане. І вирушать вони у плавні. Дід на довбанці, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по воді; з лівого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — ліворуч пливе, і так увесь час. Дідова ж довбанка — як по струнці йде. Ох і довбанка у діда Варави! Легка, мов пір’їна, летить по воді, як птиця, як оті нові кораблі на підводних крилах. Але всидіти на ній, крім діда, мало хто й міг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на ній, наче по дротині йдеш, — весь час балансувати треба.
      Позаторік на відкриття полювання мисливців до нас по-наїхало безліч. Човни одразу всі порозбирали. А київські запізнилися — аж уночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Одна дідова довбанка лишилася. Що робить?
      — Удвох на цій довбанці їхать годі й думати — потоне, — сказав дід. — А то можна було б порозвозить на місця.
      — Так по одному можна переїхать, — каже Ганобобель.
      — Абсолютно правильно, — спокійно зауважив дід. — А звідти хто човна буде переганяти?
      — М-да, — глибокодумно промимрив Ганобобель.
      — А якщо пацанів використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
      — Ще потопите мені пацанів, — буркнув дід.
      — Та ні! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкі. По черзі будемо перевозити. А як і перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
      — Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
      Оскільки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли од’їхати. Тільки він сів, тільки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. І хоч коло берега було зовсім мілко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
      — Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй біс! — лаявся він, вилазячи на берег і обтрушуючись, як собака.
      Товариші сміялися, а Папуша сказав (він говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
      — От вертля-ве! Зінське щеня-я! Всидіти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке...
      І поліз у довбанку.
      — Ви сідалом, сідалом прямо на дно сідайте, — радив ДІД
      Але на дні довбанки була вода, і Папуша не хотів замочити штанів.
      — Це ще сідало так застудиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку й сів на неї. Дід подержав довбанку, поки ми не всілися, а тоді одіпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Папуша сидів прямо, як перший учень за партою. На колінах обома руками тримав рушницю, балансуючи нею, мов канатоходець.
      «Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині ріки. І тут над нами низько-низько з шумом пролетіло троє крижаків. Папуша враз сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рівновагу. Човен почав хилити-ся-хилитися набік.
      — Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!
      Він тільки рукою по воді — плюсь, плюсь, плюсь...
      Та хіба рукою за воду вдержишся! Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькі резові чоботи з довгими халявами мелькнули в повітрі, і вода зійшлася над нами. Я одразу виринув і схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпило.
      — Ружио! — булькнув він і знову зник під водою — як поплавець, коли клюне риба.
      Тоді знову вигулькнув, знову:
      — Ружио!
      І знову під воду.
      — Що там у вас? — весело загукали з берега.
      — Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у відповідь.
      Тут і Папуша зовсім уже виринув і,
      одпльовуючись, проридав:
      — Упусти-и-ив! Стендове! Ціни нема!
      Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку і весло перед собою пхав, а він... Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:
      — О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
      На березі дід почав заспокоювати:
      — Нічого, витягнем! Оно хлопці пірнуть і витягнуть.
      Спорядили нас. Попливли ми. Пірнали-пірнали — нічого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хіба знайдеш?
      Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дід розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дідову, рушницю втопив:
      — А чого ви, дурний, сіпались? Чого сіпались? Було б сидіти спокійненько! їхать, раз везуть! Так не — крижаків йому захотілось. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бач, сіпається. Таку дорогу вещ утопить! Хіба можна вам рушницю довірити? З пукалки вам стріляти, а не з рушниці.
      Папуша винувато мовчав, і не виправдувався, і не ображався, що дід його, кандидата, лає, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаяв, і кепкував з них, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню. Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом», як його тоді називали. І всі мисливці знали: як поїдеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.
      Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (він говорив про неї, як про живу істоту, з ніжністю і сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперішню «тулку» і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
      — Клята лушня! Хіба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!
      Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати за нею варто було.
      — Ну, а що ж тоді значить отой «вермахт», «подаруночок від німців»? — сказав я. — І оті «двадцять залізних» і все інше?
      До звичайної, хай навіть стендової рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не тулилися.
      — Ні, вони не за рушницею, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам’ятаєш, говорив, що він повну ціну заплатить тому, хто витягне, аби тільки витягли. Так чого ж ховаться...
      Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» він з своєї нової «тулки»).
      Варіант з рушницею одпадав.
      Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дригнувши над водою ногами в ластах. І майже одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:
      — А... хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квит! Нащо воно мені треба!
      — Ну, ша-ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.
      — Це маска чортова мене підводить, — Бурмило рвонув з лиця маску. — Я думаю, що я, як у протигазі, і починаю дихать, а воно — вода... одразу захлинаюсь. У мене ж зябрів нема.
      — Значить, треба підстрахувать. Підстрахувать треба. Прив’яжемо до твоєї ноги вірьовку, я кінець у руці триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — і витягну. Але то вже іншим разом. На сьогодні досить, — Книш глянув на годинник. — А то я на аеродром запізнюсь. Я ж тобі казав — спецзавдання.
      Ми перезирнулися.
      «Аеродром», «спецзавдання»... Це щось таке... Одним словом, кров з носа — ми повинні знати, що то за спецзавдання на аеродромі.
      — Гайда! — шепоче Ява і хапається за весло. Я теж хапаюся за весло.
      Ніколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов’язково треба було раніше за Книша дістатися берега.
     
     
      Розділ V
      КИШЕНЬКОВА АТОМНА БОМБА НА ТРАНЗИСТОРАХ. ХТО ТАКИЙ ФАРАДЕЙОВИЧ?
     
      І от ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір’я, де стоїть грузовик Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо— привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов грузовика. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір’ям. Назустріч нам білозубо усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.
      — Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?
      — Та нє, просто так... гуляємо... — байдужісінько чвиркнув крізь зуби Ява.
      — Ну глядіть, як півкомбайна мені пропаде, ноги поод-кручую, — сміється Гриць і заходить у відчинені двері майстерні.
      Ми озираємося. Здається, ніхто не дивиться.
      — На абордаж! — командує Ява.
      Раз-раз-раз! Геп! Він уже в кузові. Тепер я.
      Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
      А хай ти сказишся! Зачепився. І — як штани на паркані,, на два боки звісився. Ні туди ні сюди.
      Ява хапає мене за комір — сіп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанів трикутником на стегні одвалився, тіло моє грішне небесам виставив. Ой, буде мені од матері! Що ж, доведеться терпіть? за шпигунами ганяти — не в карти грати.
      Тільки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкірки, як цуценят, то такий! Скільки не проси: «Дядьку, покатайте», — ніколи не візьме. І сховатися, прикритися нічим — порожній-порожнісінький кузов.
      Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.
      Повезло! Не зазирнув. І знову підкидає нас на вибоях — добре, що хоч стільців нема над головою. Нічого, видержимо — до аеродрому кілометрів з десять, не більше.
      Ми лише по кілька синців та по дві-три гулі понабивали, як уже й приїхали.
      Коли машина стала і Книш вийшов (хряснули дверцята),, ми обережненько і повільно-повільно вистромили з-над бортів голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо тріпонеться надутий вітром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кілька літаків сільгоспавіації. З грузовика стрічковим транспортером навантажують в один з літаків* мінеральні добрива.
      Книш підійшов до льотчиків, що курять біля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потім, приклавши’ руку до очей, — в небо. І, наче тільки й чекав нашого приїзду, з’являється в небі літак. Уже чути гуркіт мотора.
      — Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.
      І ось уже, підстрибуючи, їде літак, що сів на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
      Книш одразу побіг до літака.
      Спустивши на землю металеву драбинку, з літака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшеві, щось каже (нам не чуть) і показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в ній вибухівка.
      — Що це? Що він передав? — стурбовано питаю я.
      — Щось підозріле, — каже Ява. — Може... Може, атомна бомба... з Америки...
      — Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.
      — Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах... спеціально для шпигунів.
      Книш обережно влазить у кабіну, заводить мотор, і ми їдемо. Ні, мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об’їжджаючи кожну ямку, кожен камінчик. Тільки один раз у житті я бачив, що цей грузовик так їхав. Тоді він був покритий червоною китайкою і на ньому стояла... труна. Це — як усім селом ховали нашого довгожителя, стодев’ятилітню бабу Триндичку. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справді вибухне? І поховать нічого буде — бо від нас навіть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж...
      — Яво, — шепочу я, — а давай з-зліземо...
      — Чого? — питає він, але по очах бачу, що він не проти того, щоб злізти.
      — Як так їхать, то лучче йти! На такій швидкості він од нас все одно не втече. Та й ноги розім’яти хочеться.
      Ми перелазимо через задній борт і стрибаємо, по-жаб’я-чому ляпаємося на землю.
      Ява враз присідає і валиться на бік. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу і кривиться:
      — Ч-чорт... підвернув...
      Але по очах я бачу, що він бреше, нічого він не підвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже від’їхала метрів на сто. Тепер можна за нею. В разі чого, хоч у рівчак попадаємо — все-таки захист...
      — Іти можеш? — для годиться питаю я.
      — Спробую, — ховає очі Ява.
      Якийсь час він кульгає, та потім забуває і перестає кульгати.
      Ми йдемо за машиною. Нам навіть не треба поспішати — так повільно вона сунеться.
      Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється біля гостроверхого будиночка під черепицею.
      Ми схвильовано перезираємося.
      О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фара-дейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
      Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хіба?!
      О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мій тато, на мільйон трапляється один, та й то не на кожний мільйон.
      Він — наш сільський бібліотекар. Офіційно. А неофіційно — винахідник. І не просто винахідник. А, як сказав Явин дід Варава, «універсальний винахідник-ізобретатель». Я не знаю, чого він не вміє або не може. Він і механік, і електрик, і по різних там радіоштуках (що ото на транзисторах, напівпровідниках), і селекціонер (нові небачені сорти городини, фруктів тощо), і по гідросистемах — просто не злічити...
      Чого тільки він не повинаходив! І паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (із звичайнісінького примуса та старої виварки); і пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — і лізь собі на найвищу грушу); і гідро-газову поливальницю на три атмосфери (вода під тиском газу розбризкується до п’ятнадцяти метрів)...
      Баштанник дід Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу «дать рублів сто на запчастини, він би сам збудував яку-небудь міжпланетну станцію»...
      Та що там казать. Ви тільки зайдіть до нього!
      Одчиняєш хвіртку — і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!»
      Ідеш від хвіртки по біленькій, посиланій річковим піском доріжці. Праворуч — дивіться! — кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А ондо здоровеннецька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то — огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви (однією морквиною бегемота вбить можна)!
      Ліворуч — колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий колодязь найдете?
      Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я говорив, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця.
      Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.
      Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого.
      Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а очі голубі-голубі, аж сині.
      Він не з наших країв, прихідько, десь з-під Тамбова. «Руський человєк», як каже дід Салимон. Років п’ятдесят тому у громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.
      Був він добряга, якого світ не бачив.
      Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бібліотечну книгу.
      — Ех, — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полу шарію!
      Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по «западному полушарію».
      Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навіть незручно. Останнім часом, місяців зо два уже, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди. І сьогодні якраз поїхав — ми точно знали.
      А в цей час Книш...
      Сховавшися у кущах попід тином, ми бачимо, як одчинилися ^дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих забруднених штанях, а потім уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою. Ступаючи по землі як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ганочок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.
      — Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.
      — Нащо?!
      — Мабуть, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.
      І враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
      ...Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича...
      І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори... Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.
      Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають... І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, знатних людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява і Павлуша!», «Назвемо Київське метро іменами героїв!», «Перейменуємо площу Перемоги на площу імені Яви і Павлуші!» Оркестр грає туш... І раптом ззаду мене хтось боляче-боляче — щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра-рам!» — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
      І наскільки повільно під’їхав грузовик, настільки швидко він від’їздить.
      Ми перезираємося і якийсь час мовчимо.
      Потім Ява гучно хукає і каже:
      — Пішли! Ми не можемо цього допустить!
      Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:
      — Риск! Може й зірватися...
      — Може, — говорить Ява і знову хукає.
      Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипле в носі, як від цибулі.
      — Але не можемо ж ми допустить... — каже Ява. — Історія нам не пробачить.
      Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
      — Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я.
      — Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось. Мені щипле в носі дедалі більше.
      Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!
      Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
      Ява бере її.
      Одкриває...
      В коробці... синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
      Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку. Ще трохи, ще...
      — Обережно... Обережно... Обере... — завмираю я, відступаючи.
      Ба-ббах-х!
      Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало...
      Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає? Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?
      Я розплющую одне око, потім друге.
      Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.
      Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...
      Біля мене валяються черепки від глечика.
      Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою. От тобі й «ба-бах!»
      — Яво! — гукаю я. — Отбой!
      Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
      — Пильнуй термоса!
      Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...
      Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою неймовірною швидкістю?
      Так от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
      Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто-чистісінько. І кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.
     
     
      Розділ VI
      ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ТО ГЛОБУЛУС! КОСМІЧНІ МРІЇ ФАРАДЕЙОВИЧА. «ЖИТТЯ — ЗАПЛУТАНА І СКЛАДНА ШТУКА!»
     
      — «Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик! — пхикаю я.
      — Мовчи! «Давай зліземо!» «Ноги розім’яти!» Герой! — пхикає Ява.
      Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться.
      Отак сісти маком з тією «бомбою»! Та ще й розлити ж юте-го з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
      Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.
      Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшокласни-ків, з якими Фарадейович водив дружбу.
      Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати.
      — Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякніть! — за-канючили нетерплячі дівчата.
      — Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.
      І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
      Ми, звичайно, й собі пристроїлись до гурту.
      Але тут двометровий здоровило — девятикласник Гришка Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:
      — Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!
      І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці.
      У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!
      І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.
      А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.
      Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.
      Високий острів — один з найбільших у плавнях. Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.
      Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим дурепським Бардадимом, поки ми не виросли.
      По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то 6ула його мисливська база, або, як він казав, «президенція». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або... Та ми про це вже майже не думаємо (після «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).
      З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
      Троє човнів причалює до острова. Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
      Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
      — Так от... дорогі товариші-громадяни, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас... знаєте звідки?.. Із Сахаліна. Да-да... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів... Знаєте, що тут? Тут... тут... товариші-громадяни... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу... Га? Так от... у цьому термосі — новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий, ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб ми... це саме... продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобулусом марсіян або якихось інших гавриків.
      Ми з Явою слухали не дихаючи.
      — Чуєш, їжа астрономів, а ми... — — шепочу я пересохлими губами.
      — Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
      — Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
      ...Велетенська ракета на старті... астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети... Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано:
      «Глобулус «Привіт з Васюківки». «Глобулус «Особо-Васю-ківський...» * |
      ...А тоді — Марс... У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіанського пейзажу, оточений марсіанами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, ак зубну пасту. Марсіани пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!
      Тільки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, ак ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетать до Марса...
      — Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено говорить Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите...
      «Ой, здаєтьса, і озброєним теж...» — тремтить моє серце.
      — Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати... він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите...
      «Побачите-побачите... акщо буде, що сіати... О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?»
      Зараз Фарадейович од крутить кришку і... І буде страшний «пшик», як каже дід Салимон. Ота драбинака Бардадим перший захихикає — я його знаю.
      І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми («гангстери!») німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки; людину, що, ак спитати: «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато: «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!») Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас («А киш, малявки!») на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше...
      Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:
      — Увага, товариші-громадяни, ви-ли...
      Ми з Явою блискавично перезирнулися.
      — Гой!
      — Вой!
      Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
      — Стійте! Не лийте!
      Ви пам’ятаєте, у спектаклі «Ревізор» Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фараде-йович.
      — Що? — здивовано запитав він.
      — Ми... — сказав Ява і глянув на мене.
      — Ми... — сказав я і глянув на Бардадима.
      — Ми... — повторив Ява і теж глянув на Бардадима. — Ми... тільки вам можемо... по секрету...
      Фарадейович усміхнувся.
      — По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
      Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо. І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
      — А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по запад-ному полушарію... Ми згодні.
      Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
      — Он воно що... Гаразд...
      Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, попленталися за ним.
      — Так от, товариші-громадяни, — сказав Фарадейович. — Ці молоді люди... (Ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...
      Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам.
      Фарадейович схилився до нас і шепнув:
      — Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
      Потім випростався і вголос промовив:
      — Думаю, вірно пропонують вони, га?
      — Вірно! Правильно!
      — Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
      — Секрет! — через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.
      Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
      А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися7 допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.
      Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Скажи він нам зараз: «Пийте, хлопці, озеро!» — їй-право, вихлебтали б до дна!
      Незабаром озеро уже чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.
      Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
      — Скажіть, будь ласка, — несміливо питає Ява, — а який він буде? Коли прийметься?
      — Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
      Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
      — А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президенції», але нам було не до нього).
      — Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
      — На салат? Скажіть! Виходить, під «столичну» саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю?
      І він хрипло зареготав.
      — А чому ж, будь ласка, — так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:
      — Та ні, я жартую. То я так, посміяться... для сміху.
      Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на нього і подумав: «Невже оце-го шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній...» Але Яві я нічого не сказав, не наважився.
      ...Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.
      Куди не поткнешся:
      — Чули? Фарадейович з учениками водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.
      — Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.
      — А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть?
      — Авжеж, для них що є найкращенького придумають.
      — Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.
      — А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.
      Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».
      — ..а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.
      — Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.
      — І взагалі, кажуть, дуже поживна. Всі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.
      Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато. Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний «любитель преси», як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив. їсть — читає, іде кудись — читає, телевізор дивиться — теж читає.
      З газетою в руках так і засинає.
      І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехословаччині дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба, може, Стьопа Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього, як насіння.
      — Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж, поні-маєте, унікальна штука! Така, понімаєте, манюпусінька, і не побачиш, а великі діла робить. Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода... От у минулому році «Известия» писали про унікальний експеримент радянських учених у Сибіру, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гер-мокабіні, повітря в якій постійно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.
      Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його «понімаєте», нічого не втямив; навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.
      Зрозумів я тільки одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться. А раз хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — «вид хлорели, може, ще й кращий». Отже, справа, яку робить Фарадейович з юнната-ми-старшокласниками, — всесвітнього значення.
      І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті, на отому: «Ми все-таки хлопці будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — далеко в космос не залетиш. А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що через кілька днів — екзамен. Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.
      Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм? Щоб про тебе писали в газеті, передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!
      І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо? Ех, учителі-вчителі!
      І так мені стало тоскно, що якби я був вовк, я сів би посеред хати і завив. Але я не був вовк, я був п’ятикласник. А п’ятикласникам вити не можна. «Непедагогічно», як каже Галина Сидорівна.
      І я тільки тяжко-тяжко зітхаю...
     
     
      Розділ VIІ
      ЕКЗАМЕН. ДЕ ЯВА? ЩО З НИМ?.. ПЕРЕЕКЗАМЕНОВКА...
     
      Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то, ще не розтуливши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б’ється-б’ється, то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину аж до п’ят біжать-біжать крижані бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — і по всьому тілу гусяча шкіра.
      О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні... Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав, як противно дзижчить отам у кабінеті бормашина, а мати міцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
      54
      Я почав панікувати вже кілька днів тому.
      — Яво! — казав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Ондо й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!
      Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Тільки сміявся й гюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорічне свято.
      — Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двоєчники-поганщики. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п’ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!
      — Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!
      Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:
      — Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!
      І він багатозначно моргав. А потім додавав:
      — І, думаєш, так легко поставити двійку? Хе! Не думай! У них же свій план по п’ятірках і навіть по трійках. Від них же, знаєш, як вимагають оці самі... як його... інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що...
      «Що ж, йому, може, й справді нічого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько — передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі колгоспники. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять...»
      І мені ставало ще сумніше й страшніше. І серце стискалося від самотності. Завжди у нас з Явою все було спільне, завжди ми були разом: і в горі, і в радості, і смачненьким ділилися (одне без одного не їли), і оцінки однакові одержували, і з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...
      Яві — «Будь ласочка, депутатський синку, п’ятірочку вам або четвірочку!»
      А мені...
      Одна лишалася надія — на оті інстанції, що вимагають п’ятірок.
      Тільки ця надія надала мені сили підвестися з ліжка, а то б я й не встав.
      Мляво, ледве рухаючись (руки задерев’яніли — так буває, коли гецнешся ліктем об щось гостре), вдягаю нову сорочку й святкові штани. Випиваю півсклянки молока (більше нічого не можу — все в горлі застряє) і неквапом — ще є час — іду до Яви.
      — Яво! — гукаю через тин.
      Він не озивається.
      «Невже це в мене сили нема крикнути?»
      — Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну котушку.
      Не озивається.
      Заходжу у двір. Зазираю в хату. Тоді в садок, на город, по всіх усюдах. Яви ніде нема. І взагалі нікого. Дід Ва-рава, мабуть, повів Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пішов на екзамен? Без мене? Не може бути!
      — Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
      Нагукавшись до хрипоти і заглянувши на подвір’ї у най-глухіші закутки, я побіг до школи.
      «Може, він думає, що я сплю, вирішив розвідати обстановку — ще ж рано».
      Але й біля школи Яви не було. Всі були, весь клас (от тобі й рано!), всі, крім Яви.
      Я мотонув назад.
      Я бігав по селу. Зигзагами. З одного кінця в інший.
      — Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — • безнадійно питав я всіх, кого зустрічав. Але ніхто не бачив, ніхто.
      Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, і мені здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
      Я підбіг до школи тоді, коли баба Маруся вже ходила по подвір’ю, і калатала дзвоником, і, мов не довіряючи йому, вигукувала:
      — Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
      Я кинувся до неї:
      — Ой бабусю! Ой, не дзвоніть ще хвилиночку! Не дзвоніть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тільки!
      Баба Маруся скрушно похитала головою і якось винувато сказала:
      — Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пізно. Було б раніш, синочку. Де ж це він заповітрився? От біда! Ну, біжи в клас, а то й ти не втрапиш.
      Довелося йти.
      В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлів «Ласкаво просимо!» Тільки не грає гармошка і не працює: буфет з пивом, як під час виборів.
      Дівчата в білих фартушках, хлопці незвично чисті й зачесані.
      Заходить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті — не вчителька, а кіноартистка. За нею суне Микола Іванович, учитель географії. Він у нас на екзамені асистент.
      Галина Сидорівна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
      — А де Рень?
      Я підхоплююся з місця:
      — Нема десь... Не знаю... все село оббігав... Може, почекаємо трішки?
      Галина Сидорівна ще дужче супить брови:
      — Затримувати екзамен не можна. Ніхто нам цього не дозволить.
      Вона стає біля дошки, стискає руки — наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) — і каже:
      — На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант з української мови учня (або учениці) п’ятого* класу...» — і своє прізвище.
      Ми схиляємо голови — пишемо.
      Екзамен почався.
      Учні сопуть. Пера скриплять.
      Я пишу механічно, навіть не думаючи, що пишу. І мені зовсім не страшно, я зовсім не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де він? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у житті екзамен! Це просто не вкладається в голові! Навіть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Він не міг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, і все було гаразд. Розлучилися пізно ввечері, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб іти на екзамен. «Може, він уже й неживий»? — холону я.
      Диктант закінчено.
      — Тепер уважненько перевірте і здавайте, — ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна і усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.
      Сопуть учні, носами в диктант упхавшись, — перевіряють. Аж піт на лобах виступив від напруги.
      А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.
      От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!
      Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще й ,до половини не доповз.
      І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява.
      Я аж підскочив: живий!
      Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.
      Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
      Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.
      — Що це означає?!.
      Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста і сховався за Яву.
      — У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
      Ява мовчав.
      — Де ти був?
      Ява нарешті розтулив губи:
      — У плавнях.
      — Що?!. У плавнях?! Що ти там робив?
      Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:
      — Рибалив.
      Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.
      — Що?!. Що?!. Замість екзамену ти пішов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто... просто обурливо! Так от — складатимеш екзамен восени! Як двоєчник! Вважай, що ти одержав двійку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер ціле літо готуватися. Це тобі наука за всі твої художества. Іди! До побачення!
      Ще якусь мить Ява стояв, не вірячи, що це сталося. Він був такий маленький-маленький і жалюгідний.
      Ех ти, «мама — депутат»! Ех ви, «інстанції, що вимагають п’ятірок»!..
      Я бачив: ще мить — і Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який він гордий! Хіба він допустить, щоб хтось бачив, як він плаче. Ява крутнувся на місці і прожогом вибіг з класу. Вірний Собакевич — за ним.
      — Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорівна. Але навіть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класі, клянусь! Побіг би за Явою.
      Не думаючи навіть дочитувати диктант, я кинув його на стіл і вискочив за двері.
      Проте Яви я вже не побачив. Я сіртонувся в один бік, в другий — Ява зник, як булька на воді.
      І знову я бігав по селу, витягнувши шию, і зазирав по всіх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, він забився, мабуть, десь у кущі і там на самоті кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такі хвилини не хочеться бачити нікого, нікого в світі.
      І ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспівчувати (хіба розрадиш людину в таку мить!). Я тільки хотів, щоб він бачив, щоб він знав, що я поділяю його горе і готовий зробити для нього все. Я б ні слова не сказав йому, тільки подивився б в очі, і він би все зрозумів.
      .Ще зовсім недавно я з прикрістю думав про своїх батьків, що вони не депутати і це може дорого коштувати мені. І раптом — о, зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливість? Нічого не розбереш у дьому світі.
      І ще — я ламав собі голову: що ж сталося? Чого він опинився у плавнях? То дурниця, що він рибалив, — ніколи в житті! Він нізащо б не пішов на риболовлю замість екзамену, та ще без мене. Не повірю, хоч ріжте! Мабуть, це пов’язано з отими шпигунськими справами. Але коли він устиг? Пішов звечора? Без мене? Нічого не розумію!
      Довго я блукав по селу. І до річки ходив, і на вигін, і на кладовище навіть зазирнув (ми там колись чижів ловили).
      Потім подумав: «Може, він уже дома — обід скоро». Підійшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дідові на очі попадаться, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
      По сусідству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он і сам він — сидить на даху нової, не добудованої ще хати, кладе черепицю.
      Вийшов надвір дід Варава — з відром, до криниці.
      Побачив діда Вараву Книш, голосно привітався згори:
      — Здрастуйте, дєдушка!
      — Здоров! — буркотнув невесело дід.
      Тоді Книш несподівано, з робленим співчуттям:
      — Я чув, у вас прикрість больша. Хлопчик вашенький екзамена в школі завалив. Один на все село... От же, їй-богу!
      Похмуро мовчить дід Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криниці відро.
      — Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далі Книш. — І це, ма’ть, спеціально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничній командировці, — так щоб насолить... От же, їй-богу! Ой!
      Книш якось незручно повернувся, на черепиці сидячи, і мало не поїхав униз по даху.
      Я з ненавистю дивлюсь на нього і, зціпивши зуби, шепочу: «Упади! Упади! Упади!»
      Дід Варава мовчки вислухав Книша, витяг відро і, не кажучи ні слова, почовгав у хату.
      Книш почав умощуватись зручніше на даху і раптом таки посковзнувся, зірвався, прогуркотів по даху і — геп! — на землю. Наче враз подіяло моє заклинання.
      Я радісно захихикав.
      Книш, крекчучи, підвівся.
      В цей час із хати (із старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
      — О, ти уже зліз? — спокійно здивувалася.
      — Ізліз, ізліз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипів Книш, потираючи забите сідало.
      Тут мене мати вгледіла і покликала обідати.
      Після обіду аж до самісінького смерку ходив я по селу як неприкаяний. Місця собі не знаходив.
      Опустився на землю синій вечір. Засвітилися в хатах вікна, чорний морок садків прокреслюючи.
      Сів я попід Явиним тином і вирішив — хоч до ранку сидітиму, а дочекаюся. Щоб зручніше — сіна в сусідів через дорогу наскуб з копиці. Та тільки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повільно-повільно, як привид, суне.
      Підхопивсь я, зірвався на рівні ноги, хотів кинутися до нього, та враз і став. Збагнув — не до мене йому зараз, перед відповідальною «товариською» зустріччю з дідом. І не озвався до Яви, не ворухнувся навіть, щоб не виказати, що тут я.
      Похиливши свою грішну голову, мов приречений на ешафот, іважко зійшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
      А я дивлюсь на освітлене вікно хати, затамувавши подих. Мелькають у вікні тіні, чути гнівний голос діда Варави — все це свідчить про те, що «товариська» зустріч почалася одразу з рахунку один-нуль не на Явину користь.
      І при кожному звуку, при кожному руху тіней сіпаюся, здригаюсь я, наче то зі мною проводить «матч» дід Варава.
     
     
      Розділ VIII
      ЩО ТРАПИЛОСЬ З ЯВОЮ. «НЕ ПОЇДУ Я...» «ДІТЕЙ Б’ЮТЬ ТІЛЬКИ ІМПЕРІАЛІСТИ...»
     
      Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики.
      Не ранок, а пісня дзвінка піонерська.
      Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
      Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?
      Проскочив город і біля кривої груші спинився.
      Ява сидів на призьбі, по-старечому згорбившись над дерев’яними ночвами-ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.
      Я застиг, розгублений. Я не пізнав його.
      Хіба це він, геройський Ява, отой, що перший з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугутькало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний пригнічений наймит.
      О люди! Що ви зробили з моїм другом!
      І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як імені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.
      Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.
      За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. Г коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ганок покурити і казав: «Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Взавтра на батьківських зборах». Потупцяються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — він останеться і узнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!» І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка «класи» на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелись. Все-таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: «Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну, будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька!» Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся...
      Все це мені Гребенючка розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам’ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитись. О-ндо він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як.
      Я підійшов до нього.
      — Здоров, Яво! — тихо привітався.
      — Здоров, — так само тихо відказав він, не підводячи голови.
      І такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защеміло.
      — Яво! Ну чого ти, Яво?
      — А що? Нічого, — ще тихіше сказав він.
      — Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобі кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мільйонів людей були переекзаменовки. І нічого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинстві переекзаменовка. З історії... А який йому пам’ятник на Володимирській гірці у Києві одгрохали.
      — Не бреши! У Володимира не було.
      — Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч відгукнувся на мій жарт. — А як і не було, то могло бути.
      Подумаєш! А в Пушкіна точно було. Він же таке відчубу-чував...
      Я говорив і пильно стежив, чи усміхнеться Ява, чи ні. В таких справах дуже легко передати куті меду. Ява не усміхався. Я замовк. Помовчав трохи, тоді тихо спитав:
      — Так як же воно все-таки вийшло?
      Він тільки рукою махнув:
      — Не питай!
      — А що ж?
      Він зітхнув:
      — Ще трохи — і від мене лиш бульки на воді лишилися б... Затонув я...
      — Та ну! Розкажи ж!
      Він знову зітхнув.
      — Так ото ж вискочив я до схід сонця з хати — на хвилиночку... у бур’яни... Ще тільки сіріти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентів на дев’яносто ще спав. Тільки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур’янах і те одне око заплющив — сплю... І враз чую голоси — за парканом у Книшів. Приглушені, змовницькі. Сон зразу — як рукою... «Ти ж тільки гляди мені, щоб ніхто не бачив...» Це вона, Книшиха. А він: «Не вчи вченого...» А вона: «Вчений! А потім передачі носи, еге?» А він: «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народів!» А вона: «Мовчи, нікчемо! Якби не я...» А він: «Нічого-нічого. Я свого діждуся! Побачиш, який я нікчема!» А вона: «Йди вже! Розбалакався! Сусідів побудиш!» І — ррип! Це він з хвіртки вийшов. Бачу — іде вулицею. Озирається злодійкувато. На плечі весло, мішок з чимось, у руці серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це він? Ну ясно — в якійсь своїй шпигунській справі! За тобою бігти — не встигну. Он він уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тільки годин чотири — встигну. Не простить же ж мені Вітчизна, як я таке діло прогавлю. Може ж, він якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала. А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Ні, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспірації) і за ним. А тут з-під ганку Собакевич вискочив, ув’язався за мною. Я спершу прогнати його хотів, а потім думаю: хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березі перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тоді й собі. Отут мені й не пощастило. Як на зло, всі добрячі човни наші дід на берег повитягав — смолив учора. На воді була тільки юта благенька гнила плоскодонка, з якої ми підводного човна зробити хотіли. Ніколи мені було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною і — гайда. Пливу тихо, обережно і весь час пильную: і щоб Книша з очей не згубить, і щоб він мене не помітив (за очеретами скрадаюся). Помічаю — пливемо ми в бік Високого острова. Далеченько вже у плавні забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човні води повно, більш як півчовна. Придивився — у днищі, якраз посередині, — дірка (долоню просунути можна), і вода звідти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам’ятаєш, — «з одної труби вливається, з другої виливається». Та лише різниця, що в мене тільки вливається... Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен і... Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водорості, ти ж знаєш, — миттю руки й ноги обплутає, і йди годувати раків. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить він на носі мокрий, труситься всім тілом і позирає на мене жалібно. Це ж він винен. Була дірка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину і висмикнув — догрався. Я бачив, як він її шарпав, та не подумав... Що й казати, пізно я схаменувся. Наліг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самі очерети, землі не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки мені лоскоче. Я головою на всі боки шалено верчу — суші-землі шукаю. Нарешті помітив острівець якийсь і чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Від човна мого лишалося вже сантиметрів два над водою: отака собі «рямочка» з бортів пливла — усередині вода і зовні вода, і рівень тої води однаковий. І я у тій «рямочці» як портрет. Ще трохи — і був би цей портрет у траурній «рямочці»... Підхопив я Сабакевича на руки — і на берег.
      Власне, берега й не було. З першим же кроком я по пуп занурився. І одразу калабаня мені згадалася, куди ми з тобою від Контрибуції вскочили. Така ж сама багнюка. Не острів, а кізяк якийсь. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибі й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Мені лише човен витягти й дірку заткнути. Може, ще, думаю, і за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухіше місце і — за роботу. Схопив за ніс човна, почав тягти. Ого-го! Очі рогом лізуть. Жили от-от полопаються. А човен — ніби цвяхами до дна прибитий — ні з місця.
      Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тільки.
      Бився я, бився, занурювався-занурювався, води вже піввідра наковтався, а толку ніякого. І така мене злість узяла — сів я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я ніколи не плачу, а тут ну прямо сльози самі ллються.
      От же ж у халепу вскочив. Ну!
      Тоді плюнув, підхопився й знову — пхати й тягти.
      Сонце вже давно зійшло, світить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюці порпаюсь. З сил вибився зовсім,
      Знову я сів просто у воду й знову трохи не плачу. І від сліз моїх води, здається, ще більше кругом стає.
      Це ж уже хто його зна скільки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що мені екзамен! Головне — державна справа ота... Я тут у багні, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна... І я ж міг його вислідити. Міг же! Не простить мені держава. І, зціпивши зуби, я знову берусь за діло. Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, ні! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що річку вихлюпувати.
      А сонце вже ген-ген вгору підбилося.
      Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надів, галстука пов’язав.
      Банькате жабисько поблизу на лататті сіло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче сміється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тільки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально підтримував — гавкав, хвостом махав. Мабуть, відчував, що через нього я страждаю.
      І раптом мені ідея в голову стрельнула. І чого тільки, скажи, ті ідеї стріляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська ідея — заткнути дірку, а тоді вже вихлюпувати. А я ж, дурень, вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
      Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на острові й росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пішло діло! Хоч поволеньки, а пішло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-під води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох і важко було! Нарешті воду вилив, дірку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло і ходу. Ох же ж гріб — бризки аж до неба летіли! Тільки весь час на дірку позирав — чи не тече.
      Сонце вже високо, а все-таки надія: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу біг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце.
      Ява зітхнув і замовк.
      Я дивився на нього з усім співчуттям, на яке тільки був здатний.
      Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! І не розкажеш же нікому, не поясниш! Бо ті наші «шпигунські» справи вимагають абсолютної таємності і конспірації. Коли міліціонер товариш Паляничко не повірив нам, то хто ж повірить! У нас був один вихід — мати незаперечні докази, факти, піймати
      66
      на гарячому. І Ява, бідолаха, мусив усім, і в школі і дома, казати одне — що пішов на риболовлю замість екзамену... І нести за це кару.
      — Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б він не питав! Відчуваючи себе злодієм, наче я щось украв у нього, і позичивши в Сірка очей, я признався йому про ту нещасну четвірку.
      — Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав він. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрій у таборі. Коли їдеш?
      Ну нащо, нащо він крає моє серце! Це ж ми разом мріяли поїхати у піонертабір до моря. У «Молоду гвардію» ег Одесу. З такими труднощами батьки діставали нам путівки. Ніколи ми з Явою не були на морі. Тільки у кіно та по телевізору бачили. А як нам хотілося до моря! Сині далі, білі кораблі, чайки, альбатроси літають. «Курс норд-ост!» — кричить капітан. Торік ми навіть двічі намагалися втекти до моря. І двічі нас ловили на станції.
      І от, коли мрія вже була абсолютно в нашій кишені, таке з Явою трапилось. Дід Варава ще вчора одніс у школу і здав Явину путівку. Доведеться мені самому їхати. Але хіба це те! Хіба я сам відчую так усі радості моря, як ми вдвох би відчули! То нащо ж він говорить! Радість, не поділена з другом, — це не радість, навіть не піврадості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась.
      Тільки я хотів йому це сказати, як з городу почувся сердитий голос діда Варави:
      — Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!
      Ява здригнувся, зіщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.
      А я поплентався додому.
      Батько сидів за столом, снідав і, як завжди, читав газету. Мати на машинці строчила матроску, давно мені обіцяну, спеціально для піонертабору. Підвела голову, лагідно усміхнулася (дуже її потішила моя четвірка, вона й не чекала). Постояв я трохи на порозі, тоді підійшов до неї і, відчуваючи холод у грудях (як тоді, коли я вперше стрибонув з верби у річку), сказав:
      — Не шийте, мамо... не поїду я в табір.
      Мати мовчки здивовано звела брови.
      — Що? — одклав газету батько.
      — Не поїду в табір, — вже тихше, але твердо повторив я.
      — Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.
      — Розхотілося...
      — То він, понімаєте, жартує, розігрує, — підморгнув мені батько.
      — Нічого я не жартую. Не поїду. Точно.
      — Мо’ ти захворів? — примружився батько. — Цілий рік, понімаєте, голову мені морочив із тим табором, а тепер, понімаєте, як путівка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понімаєте, табір... Як Артек. Діти, понімаєте, різних народів... І ти з ними... дурень! Ніколи ж, понімаєте, в житті ж не бачив.
      — Не видумуй, синку, — підхопила мати. — Ще і лікарка сказала, що тобі до моря нужно. Гланди в тебе і носоглотка.
      — Нема в мене ніякої носоглотки. Не поїду я.
      — Поїдеш, поїдеш, — в голосі батька вже дзвеніла криця.
      — Не поїду.
      — Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку!
      — Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти, палії війни.
      — Ти... ти... ти... — скипів батько і вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками і, підштовхуючи, почала одтісняти в другу кімнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини і кричав:
      — Ну, тепер, понімаєте, ти таки не поїдеш! От! — він вихопив з кишені путівку і почав рвати. — От! От! Замість того щоб, понімаєте, у морі хлюпатися, будеш... будеш... Гульні тобі тут, понімаєте, не буде! Не буде! Я тобі покажу, понімаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понімаєте, єсть характер. От! От!
      Не путівку — серце моє рвав він на шматки. Біленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на підлогу синє море, білі кораблі, чайки і альбатроси...
      Сльози закипіли в мене на очах.
      — І хай! І хай! — скрикнув я і прожогом вискочив з хати.
      ...Я сидів у густих непролазних бур’янах за клунею і шморгав носом. У носі свербіло й щипало, як після газова-ної води. А в серці була та порожня холодна прірва, коли відчуваєш, що нема вороття. Ну і хай! Не треба мені вашого моря, ваших кораблів і альбатросів...
      «Але ж ти сам захотів цього?»
      Так, сам. Звичайно, сам. Але...
      «Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колінах проситимуть, потім побіжать до діда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табір, і ви з Явою спокійнісінько собі поїдете? Так ти думав?»
      Ні. Але...
      Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
      І заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили.
      От я вам розкажу...
     
     
      Розділ ІХ,
      В ЯКОМУ ПАВЛУША РОЗКАЗУЄ, ЯК ВІН ПОДРУЖИВ з ЯВОЮ
     
      До четвертого класу я з ним не дружив.
      Він був уредний.
      Так я вважав.
      Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гре-бенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
      Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.
      Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості. Але...
      Був сонячний теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
      Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон-баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити... Воно не так смачно.
      Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
      Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
      От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги — нікуди.
      Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
      І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
      Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
      Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби, — підняли над головою і — ву-у-у!.. Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі «сємочки», ллється червона кавунова кров...
      Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
      — Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!
      — І правда! Давайте не будемо!
      Знову посідали, сопемо.
      Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:
      — Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.
      І раптом підхопився:
      — Пацани! А давайте заграєм у фараона і єгипетську піраміду.
      — Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
      Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки... І цим дуже всіх нас підводив.
      Бо завжди:
      — А от Стьопа, бачиш...
      — А чому Стьопа...
      — А подивись на Стьопу...
      І — лясь! лясь! лясь!
      «А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини.
      Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуж-же багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником.
      От і зараз.
      — А... що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
      — Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі в Єгипті. В них єгипетських царів-фараонів ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.
      — Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, — підтвердив Антончик.
      — А я по телевізору в кіножурналі, — сказав Вася Деркач.
      — Ну й що? — спитав я. — А як же грати?
      — Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.
      — А що — це вещ! — У Яви загорілися очі. — Інтересно! Дайош!.
      — Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я. — На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха!.. Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном!
      — Старик! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном.
      Я! Так і знав. Чуло моє серце.
      — Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик».
      Я зітхнув.
      Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди був ворогом.
      — Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці. — Ондо Гребенючка на тебе задивляється.
      — Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лєт! — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.
      І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився...
      — Ну, то що робить? — сумно спитав я.
      — Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп...
      — Гаменхотеп, — байдуже сказав я.
      — Прекрасно. О великий і мудрий фараон Гаменхоте-пе! — звів руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
      Хлопці завили, як шакали.
      — Ну, давай-давай — лягай і умирай, — під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
      Я ліг.
      — Прощайся і... — махнув рукою Стьопа.
      — Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо’ що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні і всім нашим.
      — Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
      Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
      — О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе-горе! — так одчайдушно заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе.
      — Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу!
      І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.
      — Гей! — скрикнув я, — Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!
      — Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять! Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвяків!
      І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.
      — Е нє, хлопці, так він і справді гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
      І кавун з моєї пики відкотився.
      — А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, — почулися голоси.
      — Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тільки мовчи — ти мертвий!
      Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихать можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
      Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:
      — Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
      І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
      — Хлопці! Тікай! Дід!
      І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.
      Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
      — Хлопці! — безнадійно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
      Але вони вже й почути не могли.
      Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і — кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця... Піраміда...
      Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче...
      І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.
      Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
      — Ах, шелегейдики!
      — Ах, шмарогузи!
      — Ах, катові гаспиди!
      Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.
      Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.
      Мені було дуже хороше!
      Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
      Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!
      ...На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров’ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять
      74
      восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
      — А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?!
      Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
      То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!
      Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.
      Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають...
     
     
      Розділ X
      МИ — КРІПАКИ. ПРИЇЗД ЯВИНИХ БАТЬКІВ. ПІСТОЛЕТИ
     
      Ви не думайте, я тата дуже люблю, але він у нас таки упертий або, як він сам про себе говорить, «абсолютно принципіальний» чоловік. Раз сказав, то хай тут каміння з неба сиплеться, а буде так. Сказав — як зав’язав.
      І ото він пообіцяв мені, що гульні не буде, то не сумнівайтесь — ніколи було й угору глянути.
      Щоранку він задавав мені таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. І я трудився, аж дим ішов.
      Мати мене, звичайно, жаліла і, коли батька не було, завжди поспішала сказати: «Відпочинь, синку, погуляй!» Але гордість моя не дозволяла мені слухатись її. Я знав, що якби тато довідався, він би тільки скривився презирливо і сказав: «Мамій нещасний!» А це було гірше, ніж сто по-тилишників.
      І я трудився.
      Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду і на городі.
      Але здебільшого я виконував роботу, на мій погляд, нікому не потрібну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та сміття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур’яни за клуню — і нічого. А тут, бач, спеціальна яма знадобилася.
      Або — паркан із штахетів на межі нашого городу з су-. сідським. Ніколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусідський город у шкоду не лазили. Сміх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. І ніякі їм штахети не завадять.
      Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
      І чого оті дорослі так люблять виховувати! Тільки клопоту завдають. Ніби я сам не розумію, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слід. Прекрасно розумію.
      От я підслухав ненароком розмову батька з матір’ю. Мати умовляла, щоб він дав уже мені спокій: «Ти хочеш, щоб він уже зовсім... Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нічого-нічого, це йому тільки на користь. А ти що хочеш, щоб він гультяєм виріс, босяком, понімаєш, п’яницею якимсь алкогольським!»
      П’яницею! Сказали. Та хай вона горить синім полум’ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб’ячий жир і то смачніший.
      Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п’ють!). Просто ті дорослі — такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну і...
      З Явою ми бачились мало: не було часу.
      Ото тільки підійдемо до тину, що розділяє наші подвір’я, — він з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
      — Справжнісіньким наймитом став, — скаже Ява. — Кріпаком. Як Тарас Шевченко. Тільки вірші писати — «Мені тринадцятий минало...»
      — А я! Гірше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
      Позітхаємо ми та й розійдемось. Про цурки-палки, про футбол, про квача і говорити годі. Забули, як це робиться.
      Від усього світу білого ізольовані ми були. У тому світі десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космічний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
      Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш і Бурмило.
      А ми нічого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути. А як ти ловитимеш шпигунів, сидячи вдома? Ніяк.
      Один тільки раз Ява прибіг до мене захеканий, схвильований, червоний:
      — Гайда! Швидше!
      — Що таке?
      — Тільки що — сам бачив і чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану піди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, і хвіртку защіпни. А то ще побачать оті злидні, буде тоді». ! Книш пішов і визирнув, і защепнув. І вони пішли в хату, і замкнулися...
      — Ну й що?
      — От тобі й «що»? Голова! Може, вони шпигунські гроші у попіл ховатимуть або по радіо передаватимуть щось... шпигунське.
      — Ну-у?!
      — От тобі й «ну»! Гайда, переліземо через Велику китайську, а тоді на горіх, що під хатою, з нього у вікно все буде видно.
      — Гайда!
      За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що відділяв Явине подвір’я від Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стіною. І знаєте через що звели Книші оту стіну? Через гру-шу-гниличку. Якраз на межі росла у Книшів дика груша і простягала одну гілку на Реневу територію. І з тої гілки грушки, ясна річ, падали до Ренів. їх, звичайно, віддавали, але часом льоха якусь падалицю і схрумає — хіба встежиш. Так через ті гнилички, слова доброго не варті, Книші й збудували Велику китайську стіну. А груша, як на зло, всохла.
      Не любили ми Книшів. Незалежно навіть від їхньої шпигунської діяльності. Просто так не любили. Несимпатичні вони якісь були.
      Книшиха — широкоплеча, кощава і, хоч не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний і схожий на сокиру. Якби то не насправді, я навіть не повірив би, що в жінки може бути така здоровен-нецька носяра.
      У Книша, навпаки, ніс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дріт. Навіть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччі). І з носа стирчало теж, і на переніссі росло, і навіть на кінчику носа.
      Крім того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стіна в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, чоло мокре. Якось він мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
      І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався й шкіра на лобі сіпалась (не морщилась, а саме сіпалась). І це було дуже неприємно. Хотілося одвернутись і не дивитися. Жили Книші вдвох, дітей у них не було. І родичів, по-моєму, теж.
      У колгоспі працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна і дуже таємнича. Вона пошепки розповідала про неї бабам, закочуючи під лоба очі і приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»
      Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт-денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити не можна. Отрута». Книші не зважали на той напис. Книші щось там таке робили з «денатурчиком» і пили. Книш був у цьому ділі тонким спеціалістом. Він казав:
      — Житомирський денатурчик — це, дійсно, гадость, отрута, а от чернігівський — це, я вам скажу, — здоровля! Український жень-шень! Пий — і до ста років проживеш.
      І Книшиха, і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на Великдень, на день фізкультурника, на храм, на Водохреще і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята) вони випивали сімейно, удвох.
      У такий день зранку Книшиха виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, що стовбичила на даху сільського клубу (оскільки церкви в нашому селі не було, всі богомільні баби хрестилися у нас на телевізійну антену, яка була схожа на хрест).
      Потім Книшиха поверталася у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починалося святкове снідання. Через якусь годину з-за Великої китайської стіни вже чулося:
      Ой служив я в па-ана Та й на перше лі-іто, Заслужив я в па-ана
      Курочку за лі-іто. А та кура-щебетура По садочку хо-одить Та й ходить, Куряточок во-одить Та й во-одить...
      То співали гугнявими голосами підпилі Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години зо дві або й зо три. Співали і українських народних, і російських, і пісні радянських композиторів, і пісні з кінофільмів, і навіть танго...
      А потім аж до самісінького вечора Книші у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, і завдяки «дена-турчику» від них тхнуло таким бензиновим перегаром, ніби то спали не люди, а два трактори.
      Святкували Книші завжди тільки вдвох. Нікого до себе не запрошували ніколи. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибіднялися.
      — Та я ж такий голий! — казав Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.
      А між тим Книшиха щоранку, їдучи на базар, аж згиналася під корзинами. І сулії з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селі.
      Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
      — Ох же ж і молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.
      — Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлібом годує. Щодня тягне з городу лантух. А в тому лантусі, думаєш, що? Самі булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтиметься.
      — Ну да! А на базарі, я бачила, продає ріденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
      — І куди та міліція дивиться!
      А колись увечері, як уже стемніло, приїздили до них якихось двоє вергелів на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і одразу ж поїхали. І потім ще двічі приїздили і знову-таки поночі.
      А якось біля чайної Книш, що намонявся як чіп — хоч викручуй, просторікував у гурті п’яничок:
      — Не боюсь я вашого Шапки... Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова, а оте саме... Він у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапці дадуть по ш-шапці... Ги-ги-ик!..
      Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, і всі його в нас любили. Всі, крім нероб, ледарів та п’яниць, бо спуску він їм не давав. І Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в різні усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвір стола, сідав і, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на папері.
      — О, знову пише якусь собаку, — насмішкувато казав дід Варава.
      Книшеві скарги, звичайно, голові шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навіть побоювання — раз чоловік пише, значить, силу має. Колись, кажуть, Книша через ті листи навіть розумні люди боялися. Це ще більше робило його в наших очах таємничим і загадковим.
      Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко.
      Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і от уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато, і ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарешті побачили, що Книш і Книшиха сидять біля столу з ложками в руках і, злодійкувато позираючи на вікно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли... торт. Бісквітний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами. їли торт ложками, наче борщ або кашу. їли потайки, сховавшися від людей, як злодії. їли похапцем, жадібно, мабуть, голосно чавкаючи (вікно було зачинене, і ми не чули), а може, навіть підрохкую-чи. Ротяки в обох були замурзані кремом, а в Книшихи крем був і на «румпелі».
      От Книш підчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посередині торта, і потяг до рота. Але Кни-шиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою і — шургиць! — до себе в рот.
      Ми знову перезирнулися. Кіно!
      — Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Наші радянські люди торти ложками не їдять.
      Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської діяльності Книшів здався мені не досить переконливим.
      Оскільки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горіха і полізли додому.
      ...І знову потяглися «трудові будні».
      Більше контактів з Книшами, а тим більше з Бурмилом не було.
      Літо минало. Нам навіть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було ні тої таємничої розмови («Подаруночок від німців»... «Двадцять залізних...» «Вермахт щедрий...»), ні акваланга, ні підозрілої поведінки, нічого...
      — Нє, ніякі вони не шпигуни, — казав я. — Пам’ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене підібрав і виходив, випустив потім. Шпигун би тобі так зробив? Ніколи!
      Ява спершу намагався заперечувати, а потім просто переводив розмову на інше.
      Одного разу Ява зустрів мене біля тину особливо сумний і невеселий.
      — Завтра приїздять батьки, — зітхнув він, — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дізнається... Правда, дід пообіцяв у перший день не говорити. «І не через тебе, каже, дво-єшник, а через твою матір. Не хочеться перший день їй псувати. Стільки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Візьму, каже, гріх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трійку. Хай уже на другий день...» Отже, у мене тільки один день і лишився мирного життя. А потім буде такий «вермахт», що... Ти ж мою матір знаєш.
      Явина мати була таки рішуча жінка. На відміну від моїх батьків, у Яви було все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, ніколи голосу не підвищував, тільки на скрипці грав), а мати — грім і блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. І Явину тривогу я розумів.
      — Нічого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обійдеться. Не вб’є ж вона тебе.
      — До смерті, може, й не вб’є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
      — А ти потренуйся падать. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.
      — Мені й так буде погано. Без «ніби». Не хвилюйся.
      Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде...
      І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються. Родичі, сусіди, знайомі... Ще б пак! Із заграниці приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..
      У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками: одні вставали, другі сідали.
      І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір гудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.
      І мені подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок, і тоненька-тоненька цівочка чвиркає метрів на десять. Здорово! Оце пістолет так пістолет! Красота! Сила!
      Через п’ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
      Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?
      Отже ми одразу...
      Бровка на мушку — чвирк!
      — Гав-гав-гав! — Бровко хвоста піджав і в будку.
      Кицька руда сидить на сонці, умивається.
      Чвирк!
      — Няввв! — І кицька вже на груші.
      Курка гребеться.
      Чвирк!
      — Ко-ко-ко-ко-ко! — І нема курки — десь аж на городі.
      А тут іде дід Салимон...
      82
      Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натис-нувся.
      Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині.
      — А щоб ви луснули, пімарогузи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..
      За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на. леваді.
      Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях.
      Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.
      А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!
      Тільки й чулося:
      — Дай подивиться!
      — Дай хоч глянути!
      — Дай подержати!
      — Можна, я стрельну?
      — Можна, я попробую?
      — А я? А я?
      — Оце так це!
      — Ох ти!
      — Ох же ж б’є!
      — Сила!
      — Краса!
      — Вещ!
      Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.
      Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все, що хочеш; але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
      Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбійником», «біляком» і взагалі «ворогом».
      Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти «тільки по неживих цілях». Але потім вирішили, що і Стьопа Карафолька, і Антончик Мацієвський, і Грйшка Сало, і навіть Вася Деркач за характерами своїми абсолютні трупи, і тому цілком підпадають під рубрику «неживі цілі».
      Через якусь годину всі були мокрі як хлющі.
      Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під’юджували:
      — Ану! Ану, поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!
      А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:
      — Та ну, перестаньте!
      — Та годі вже.
      — Досить! Ну!
      А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому у самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:
      — Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти роз-чвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!
      Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати такі речі, як пере-екзаменовка? Ховрашок!
      Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Кара-фольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекза-меновку, про те, що його чекає.
      Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати.
      На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.
      Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.
      — Гад я, барахольщик, — картав він себе. — Мати мене цілує: «Синочку, синочку!» — подарунки мені, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі... От, якби вислідити...
      Я невиразно мнякав:
      — Мда... звичайно... але...
      Я не вірив у реальність цього діла.
      Але на другий день після від’їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.
      — Швидше... швидше... швидше...
      Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. До половини витяг. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.
      — Тю! Що таке?
      — Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило: «Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів...» А Книш: «Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо...» Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!
      Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається, само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.
     
     
      Розділ XI
      ТРАГЕДІЯ В КУКУРУДЗІ. І ХТО Б, ВИ ДУМАЛИ, НАС ВРЯТУВАВ?..
     
      Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
      Бурмилова хата стояла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.
      Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
      — Слухай, здається, за нами якісь пацани ув’язалися.
      — Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
      — Та отам у кукурудзі.
      — Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
      Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули вглиб кукурудзи.
      Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо. І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
      Відчуваючи в животі противне «ой-йой-ой», я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. «Більше не можу! Хай наступають!»
      Але ніхто на мене не наступав.
      Я полежав трохи, прислухаючись.
      Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
      Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
      І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані... мого друга Яви.
      А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
      Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
      — Яво! — кричу я, нарешті, пошепки.
      Ані шеберхне.
      — Яво! — кричу я трохи голосніше.
      Ніякої відповіді.
      Кинувся я в один бік, в другий.
      — Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
      — Яво! кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
      — Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений таємничості Явин голос. — Тихше!
      — Та що «тихше»! — кричу я. — їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти! Повзи сюди!
      Ява трохи помовчав, тоді гукає:
      — Повзи ти сюди!
      Порачкував я на Явин голос.
      Рачкував-рачкував — нема Яви.
      — Яво! — гукаю нарешті.
      — Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч).
      — Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш!
      — Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
      — Та ну тебе! Повзи сюди.
      — Це ти сюди повзи!
      Отак, перегукуючись, ми почали зигзагами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.
      — Тьху!
      Ще трохи — і ми б розминулися.
      Сіли, одсапуємось.
      — Розкричався! З тобою саме шпигунів ловити! — сичить крізь зуби Ява. — З тобою тільки воші на печі ловити, а не шпигунів!
      — Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць...
      Ява враз підхопився:
      — Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
      І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
      Йти ставало дедалі важче.
      — Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.
      — Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях?
      Ява мовчав.
      — Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
      Ява зупинився:
      — Давай відпочинемо.
      Ми посідали на землю.
      — Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
      — Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.
      Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
      Через півгодини ми знову сіли відпочити.
      І раптом у мене виникла ідея.
      — Яво, — кажу, — а що, як вилізти й подивитися, куди йти.
      — Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
      — Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
      — Ну, то лізь.
      — Ні, ти лізь. Ти легший — у тебе штани коротші й гудзиків менше. А я підсаджу.
      Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
      — Ну, давай спробуємо.
      Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
      — Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.
      — Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпа-тися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову... Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються...
      — Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.
      І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в; кукурудзу гепнула.
      Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах пісок, очі запорошені.
      Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
      — Яво, де ти? Ти живий?
      — Жи... — апчхи!.. — вий. — І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
      — Ну, що, — питаю, — бачив?
      — Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.. Ява зітхнув.
      Я подивився в небо.
      «Чудасія, — подумав я. — Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!»
      — Яво! — підхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не-може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо» назад.
      Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
      — Хтозна, може й правда. Ходімо.
      І ми поплентались назад.
      Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах?
      А тут я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло.
      Сів я на землю і скрививсь, як середа на п’ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
      — Що? Що? — схилився наді мною Ява.
      — Кинь мене! Іди, пробивайся сам, — сказав я хрипло і безнадійно.
      — Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі. — Зараз мине.
      Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли.
      Через кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу.
      Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
      — Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
      Ми лягли на землю.
      Довго лежали.
      Було тихо. Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.
      — А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
      — Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем і повмирати, — сказав Ява.
      На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.
      — У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м’ясом, — сумно промовив Ява.
      — А в нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
      Ні, далі терпіти я не міг.
      — Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
      Але Ява був стійкіший за мене.
      — Ти що, — каже, — щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать.
      — Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
      — Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
      — Нехай, — кажу, — хоч співати.
      І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня космонавтів:
      На пьільньїх тропинках далеких планет... — жалібно-жалібно виводив Ява.
      ...Останутся наши следьі, — ще жалібніше підтягував я.
      Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
      Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сьіна домой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
      Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
      — Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява.
      Я знічев’я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
      — Яво, — хриплю, — дивись!
      Ява глянув і зітхнув:
      — Одна?
      — Одна.
      Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-ой-ой!
      Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш.
      Я зітхнув і простяг Яві більшу.
      — Чого це? Давай мені ту.
      — Ні, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.
      — Чому?
      — Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєшню їв, і ковбасу, і молоко пив.
      — А я! Я картоплі цілу тарілку, і м’яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
      — Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
      — А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і...
      — А я ще млинців, і грушок гниличок, і...
      Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином «порції» зрівнялися.
      Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося. їсти захотілося ще дужче. І їсти й пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
      І раптом ми почули... пісню.
      Три діди, три діди полюбили бабу, А четвертий, манюсінький, причепився ззаду. — виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
      Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!
      — Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.
      Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалась, почала трохи віддалятися.
      Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче, Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
      І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушно закричали:
      — Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..
      І здається, я навіть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую.
      Пісня припинилася.
      — Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали ми й замовкли, чекаючи відповіді.
      І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:
      — Гу-ук-ає хтось...
      — А, пішли!
      — Нє!.. Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив!
      Ми так і присіли.
      Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.
      — Та пішли! — каже Книш.— — То хтось балується.
      — — Нє, не балується. Рятуйте кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
      Ява глянув на мене і приклав палець до губів: «Цс!» Та було вже пізно.
      — Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть.
      Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша й Бурмила.
      — Го-го! Дак це ви?! Голубчички! — розплився у єхидно-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові. — Що я тобі сказав! І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
      Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило ж сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п’яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:
      — Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
      — Ех, ви... ш-шмаркачі! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь.
      І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною.
     
     
      Розділ Хіі
      «НЕ ЗВИ МЕНЕ БІЛЬШЕ — ЯВА, ЗВИ МЕНЕ — КУКУРУЗО!»
     
      Я іду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі.
      У сільмазі і біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п’є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів.
      Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися.
      А дід Салимон каже:
      — А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
      — Та його ж не було в селі, — підкидає Гриць Чучеренко.
      — А де ж? — «дивується» дід Салимон.
      — Таж у кукурудзі блукав... тиждень чи два.
      — Гга-га-га! — реготом вибухнув сільмаг.
      Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв:
      — Ми недавно компаси одержали... Не треба?
      — Га-га-га!
      — Го-го-го!
      — Ги-ги-ги!
      — От хлопці!
      — От артисти!
      — І кіно не треба!
      — Ге-ге-ге!
      — Гу-гу-гу!
      Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине:
      — Привіт кукурузнику!
      — Здоров, козаче!
      — Наше вам від королеви полів!
      Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. І, може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю.
      Біля клубу здоровеннецька реклама кінофільму «Тарас Шевченко» (сьогодні йтиме). Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата.
      І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках... Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею...
      Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!
      Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку — він до мене якраз намірявся.
      — Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав він. — Я до тебе.
      — Здоров, а я до тебе!
      — Попрощатися прийшов, — одвів убік очі Ява.
      — Що, посилають кудись? — здивувавсь я.
      — Та-а! — махнув рукою Ява. — Зовсім з дому тікаю.
      — Куди?!
      — На який-небудь безлюдний, необітаємий острів.
      — Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.
      — Буває. То ти не знаєш.
      — Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять.
      — А я й не піду на станцію. Нащо мені станція?
      — А що?
      — У плавні подамся. Скільки там островів, необітаємих..., — Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам’ятаєш, як Гунька пропав?
      Жив у нашому селі колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду і племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби; його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги-ги... ги-ги». Любив у плавнях, блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вертається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду. У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селі тепло буде». Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи то він дійсно загинув, втонув десь у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачили.
      — Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
      — Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку. — От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав.
      — Що за книжка? — питаю.
      — «Пригоди Робінзона Крузо». Читав?
      — Не пам’ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
      — Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка..
      — Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
      — Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш.. Я тільки хочу, щоб ти мені трошки допоміг.
      Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за. допомогою, одмовляти її — свинство.
      — І надовго ти збираєшся на той острів?
      — Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
      — Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я — льотчиком, якщо вийде. А ти...
      — Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
      — Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? І акваланг? І торт, і все інше? Забув?
      Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що він зараз відмовиться од своєї затії. Але він сказав:
      — Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, і по телевізору. А я не можу тут більше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кілька днів приїде мати і... хоч на край світу.
      Я зітхнув.
      — А може, все-таки не тікатимеш? Якось перебідуєш.
      — Ні, раз я вирішив — усе!
      — А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. Так це ми в дитинстві більше й не побачимось? — з відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибі вам!
      Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось міркував. І, помовчавши трохи, сказав:
      — Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи... Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикуна П’ятницю і удвох з ним жив. Так що...
      — Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселіше сказав я. — Він, значить, герой... А я, значиться, дикун. От Ку-курузо!
      — Та Крузо, а не Кукурузо! Робінзон Крузо.
      — То він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім’я. Після вчорашнього...
      — А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене більше Ява, зви мене Робінзон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились?
      Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена. Так що запам’ятайте добренько, далі я зватиму його Кукурузо.
     
     
      Розділ XIі і
      ШУКАЄМО ОСТРІВ
     
      — Так ти що — сьогодні хочеш уже й утекти на острів? — спитав я.
      — Ет, який ти бистрий! «Сьогодні!» — розсердився Ку-курузо. — Треба ж спершу вибрати підходящий безлюдний острів, приготуватися, а тоді вже тікати.
      — А що там вибирати? Висадився на будь-який і живи.
      — Тобі — звичайно. А мені двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів жити. Думаєш — легко?
      — Та я хіба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
      — Трохи згодом. Через годину. Як дід у сільмаг піде.
      — А що ти взагалі дома скажеш, як тікатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги піднімуть. Шукатимуть. Я собі уявляю!
      — Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Бувайте здорові. Пишіть». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й тату взагалі нічого не доведеться говорити. Вони в Києві. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Яришка зараз гостює. Щось вигадаю... Щоб паніку не піднімав.
      -— А потім що? Як мати приїде і як довідаються, що ти зник?
      — А мені що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам’ятаєш, три дні шукали, а потім кинули. І нічого. Тепер рідко хто й згадує. Так і мене... — тут голос у Куку-рузо затремтів. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше:
      — Головне, острів треба хороший надибати. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб...
      — А ти й рушницю братимеш?
      — Аякже. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б’є, як скажена. Навіть краще дідового «Зауера».
      Це вже Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вісім років на острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволкою, і тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю, але в мене її не було.
      В сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Глянув сердитим оком на нас і сказав:
      — Я у сільмаг на хвилинку. Глядіть мені тут!
      — Та ми нічого. От тільки на річку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.
      — Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз.
      Я з сумнівом глянув на Кукурузо.
      — Нічого, підем, — тихо сказав він; — Я знаю ту «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Салимоном і години зо три пропатякають, не менш.
      Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловить, і просто кататися), ні в кого ніякої підозри не могло виникнути, але ми пробиралися до річки крадькома, весь час озираючись. І жодним путящим човном не скористалися. Хоча всі вони були припнуті біля берега, і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, і дідових Варавиних аж троє (довбанка і дві плоскодонки). Ми роздяглися і перепливли на той бік на піщаний острівець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводного човна і на якій тонув Ява. Ми її після того зашпаклювали, просмолили, і вона хоч і пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же під човном лежало довге потріскане весло, яке ми позичили в діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: і короткі — для довбанки, і довгі — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормі (або й на носі) і то з одного боку, то з другого підгрібаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба. Як не вмієш, можеш тільки — беркиць! — і годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли — нам не страшно.
      — Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо.
      Одіпхнулися ми й поїхали.
      Обігнули острівець — і вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, 98
      але він більший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, ніж треба, — раз! — і човен уже носом в очерети заліз. Од-пихайся потім назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — ні разу в очерети не вгнався.
      Я лежу на носі, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водорості, латаття, корчі. І навіть видно, як риби шмигляють. Інтересно!
      Все далі й далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрилося широке плесо. Гладінь — ані зморшки. Білі й жовті лілії розкидані — як на картині. Посеред плеса дві пірникози плавають. Вгледіли нас — і нема. Так швидко пірнули, ніби й не було. Тільки рівне плесо. Аж гульк — метрів за двадцять — наче й не вони, а інші...
      Знову ми в стружку заїхали.
      — Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
      — Качки пролетіли.
      Мисливський сезон не почався, і ще нелякані качки хмарами літають над нами.
      — От би рушницю! — каже Кукурузо.
      — Ага, — кажу я.
      Пливемо.
      — Ондо той кізяк, біля якого я затонув, — гірко мовив Кукурузо.
      — Тьху! — плюнув я в той бік.
      Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навіть гуляли бурунисті хвилі (бо якраз знявся вітер) — як по справжньому морю. Це було вже п’яте плесо, яке ми пропливали. І островів ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острів. Те, що треба». Але в Кукурузо-була своя думка, і всі острови він позабраковував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко-добиратись. На тому дерев нема — де ж дрова брати для вогнища? І так далі.
      І от перед нами новий острів. Ніби суцільна зелена купа: кущі верболозу, плакучі верби і деінде тополі вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цілком — — є виходи до води. Чисте плесо з трьох боків омиває острів.
      — Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.
      — Давай, — з радістю відгукнувся я, бо мені вже набридло шукати.
      Ми пристали.
      Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-пал-ки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
      — Курінь я тобі поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.
      По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував.
      На обличчі в Кукурузо було вагання:
      — Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів.
      — Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копіювати.
      Мені обов’язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев’яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безкінечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
      Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечно визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
      Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
      — Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
      Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись, нарешті, до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще
      100
      не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова «хвилиночка» вміла розтягуватись до кількох годин.
      — Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
      — Значить, вирішив уже завтра? — спитав я.
      — Аякже... Ти що! Через кілька днів мати приїде...
      Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшися рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
      — Перш за все ложку, — він витяг з буфета щербату дерев’яну ложку і застромив її за пряс. — Солі обов’язково, без солі пропаду. — Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на столі. — Мало...
      Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
      — Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.
      — Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм. — Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один...
      — Ліхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
      — Ліхтарика обов’язково. Без ліхтарика не можна.
      Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку біля порога:
      — Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
      — Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон.
      — Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч!
      В цей час двері розчинилися, і на порозі з’явився дід. Кукурузо так і застиг з сокирою в руках.
      — Ов-ва! — спокійно вимовив дід. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на місце! Двоєшник!
      — Та я нічого, — замимрив Кукурузо. — Я... я... хотів показати йому, яка в нас сокира добра... замашна... він каже, що в них краща... Еге ж, у нас краща, діду?
      Дід нічого не відповів, і ми вишмигнули з хати.
      — Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як ми не почули його кроків!
      Це справді було дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дідові кроки чути здаля. Дід ходить, як на лижах, не відриваючи ніг від землі: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде. Та побачили б ви його на полюванні. На зайця по чорнотропу дід може прочовгати отак кілометрів п’ятдесят — і хоч би що.
      Сидимо ми з Кукурузом за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне у човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур’янах за клунею. А як стемніє, вже я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра...
     
     
      Розділ XIV
      РОБІНЗОН КУКУРУЗО ВИСАДЖУЄТЬСЯ НА БЕЗЛЮДНИЙ ОСТРІВ
     
      Ранок наступного дня. Сонячний, дзвінкий, голосистий: півні співають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився біля тину і підглядаю у шпарку, що робиться на подвір’ї в мого друга.
      Підготовчі роботи успішно закінчено. Все майно Робінзона Кукурузо уже в човні: і берданка, і удочка, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, одна і то стара, тріснута і без топорища — ну, то нічого, на острові можна буде витесать), і. багато чого іншого. Черв’яків накопано повну жерстяну банку з-під бичків у томаті (я слово «бички» закреслив і написав олівцем «черв’яки», вийшло «черв’яки в томаті»). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
      Тепер лишилося одне — відпроситися в діда.
      Дід сидить на колоді і теше держака до вил. Кукурузо ходить біля нього й канючить.
      — ДІДУ!
      — Га?
      — Так я до тітки Ганни піду у Піски.
      — Одчепись.
      — ДІДУ!
      — Га?
      — Так я піду.
      — Одчепись, тобі кажуть. Іди вроки вчи. Двоєшник! Помовчали трохи. Потім знов.
      — ДІДУ!
      — Га?
      — Мені з вами скучно.
      — Так що мені, на голову стать, щоб тебе розважити?
      — Я до тітки Ганни піду. Там же Яришка. Я її скільки не бачив.
      — Як вона дома, то тільки чубишся з нею, а тут, бач,
      скучив...
      — Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад.
      — У мене свій є не гірший. Одчепись.
      Знову помовчали.
      — Га?
      — То я піду. Да?
      — От пристав, як сльота до плота! А вроки?
      — Так я ж книжку візьму і там вчитиму. От поспитаєте в тітки Ганни тоді.
      Я причаївся й думаю: «Ох, і важко у наш час тікати на безлюдний острів!»
      — ДІДУ!
      — Га?
      — Я тільки на пару днів. З мене ж усе село сміється після вчорашнього... От які ви, їй-богу!
      — Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
      Знову помовчали.
      — ДІДУ!
      — Га?
      Довго канючить Кукурузо. Нарешті дідові уривається терпець і він каже:
      — От бісова дитина! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тільки на днів два, не більше. Та якщо тітка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!
      Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (а то ще передумає дід!), схопив «Граматику» і — до воріт. Тоді раптом спинився, обернувся, потупцяв на місці, зітхнув:
      — Бувайте здорові, діду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
      — Іди-йди! — буркнув дід. Хіба він знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів...
      На вулиці я приєднався до Кукурузо.
      Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човна і мовчки попливли у плавні.
      Тільки Собакевич, біжучи за нами, весело гавкав і намагався вхопити за литку то мене, то Яву. Не розуміло урочистості моменту дурне собача!
      Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
      У мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.
      І от востаннє стоїмо на березі коло човна. Похнюпившись, довбаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять* вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.
      Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
      — Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бійсь... Павлуша тебе в оби-ду не дасть. Ти ж, Павлушо...
      — Аякже!.. — не дав я йому договорити.
      І замовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокійливе на прощання.
      — А ті двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжні шпигуни нас придушили б отам у кукурудзі. І ніхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили.. Так що не переживай — ніхто про нас все одно б ні в газеті не написав, ні по радіо, ні тим паче по телевізору...
      Але Кукурузо на це нічого не відповів.
      І знову ми стоїмо й мовчимо.
      — Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо.
      — А ти що, поспішаєш? — кажу я.
      — Та нє, я нічого, але взагалі... Тобі ж додому треба.. Хлопці, мабуть, у футбола зараз на вигоні гуляють.
      — Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо ніколи в футбола більше не гулятиме? От бідний хлопець!» І такі мені його жаль стало! Такий же ж він воротар добрий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.
      Зітхнув я, поліз у кишеню і витяг свого складаного ножика.
      — На, — кажу, — тобі пригодиться. Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого ні в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
      Кукурузо аж почервонів від задоволення. Він завжди заздрив мені через оцей ножик і мінятися не раз пропонував, та я не хотів. Але тепер хай йому буде, раз він у футбола не гулятиме і в самотності житиме.
      Я ще раз зітхнув, поліз у другу кишеню і дістав коробочку з-під сірників. Там лежали гачки для удочок, які подарував мені батько. Прекрасні гачки! Ціле багатство для рибалки. І маленькі — на верховодок, пліток та карасів,, і більшенькі — на йоршів, окунів та лящів; і великі — на щупаків, линів, коропів. І зовсім великі — тройчасті — на. сомів та іншого риб’ячого звіра.
      — Лови, — кажу, — на здоров’я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки, знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
      Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:
      — Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
      Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хі-<5а стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам один, як отой зуб у роті діда Салимона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.
      — Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
      — Ну то що?
      — Як — «ну то що»? Адреси немає, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.
      — А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
      — Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.
      — Давай. Я хіба що — проти? А як?
      — Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, як-небудь так.
      — Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається.
      — Так уже ж є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
      Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умі назви. Потім сказав:
      — А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Пе-реекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.
      Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з’явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутньому школярі навіть вчитимуть про це на уроці. «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів у самотності майже тридцять років учень п’ятого класу Робінзон Кукурузо». І якийсь телепень одержить двійку за те, що не знатиме цього.
      — Не дрейф, Робінзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.
      — Я теж так думаю.
      — Ну, прощай!
      — Прощай.
      Я кинув у човен Собакевича, сів сам.
      Кукурузо раптом зітхнув і тихо сказав:
      — Ти пробач мені, Павлушо, що я позаторік тебе при всіх у калюжу пхнув. Пробач.
      Я теж зітхнув і сказав:
      — І ти пробач, що я тоді, пам’ятаєш, твого картуза на вербу закинув. І взагалі пробач, коли що не так.
      — Прощай! — сказав Кукурузо.
      — Прощай! — сказав я і одіпхнувся нарешті од берега.
      Останній зв’язок Робінзона Кукурузо з людьми обірвався. Він лишився один на безлюдному острові. Тепер навіть якби він і схотів повернутися додому, він би не зміг цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш, як сліпе кошеня. Я пропонував, щоб він залишив собі нашого «підводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився.
      — Це несерйозно, — сказав він. — Це було б ніби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робінзона був транспорт — чорта лисого він сидів би так довго один на острові! Нє, треба по-справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися.
      Героїчна був людина Робінзон Кукурузо.
     
     
      Розділ XV
      ПЕРШИЙ ДЕНЬ НА ОСТРОВІ ПЕРЕЕКЗАМЕНОВКИ.
      РОЗДІЛ, РОЗКАЗАНИЙ Р0БІН30Н0М КУКУРУЗО СВОЄМУ ДРУГУ І ОДНОКЛАСНИКУ ПАВЛУПП
     
      Так от, як одштовхнувся ти ото від берега і поїхав, і як зник уже за очеретом, тільки жмурки на воді від човна лишилися, то така тиша раптом настала — ніколи я такої тиші не чув (навіть тоді, коли вуха мені після першого з берданки пострілу позакладало). Стою я і не дихаю, мов закам’янів. Тиша-тиша... І тільки небо, здається, дзвенить, — ніби величезною голубою мискою мене накрито. І я під тією мискою один, мов мишеня під ситом, і діваться нікуди.
      Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла.
      Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не відчув раптом, що хочу їсти. Ти пам’ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що дома добре й не поснідав. Це одразу мене до тями привело. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто там зна, що воно далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав місцину підходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавці дивлюсь і жду. Жду, жду, жду... Поплавці — ані шелесь. Не ворухнуться навіть. Не клює. Я вже й плював на черв’яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалі дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавці, мов цвяхи з дошки, — стирчать собі просто з води і все. Нема риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тільки черв’яки на гачках витягаю. Хоч самих черв’яків їж. Тьху!
      Сам розумію, що час непідходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранці, або надвечір, та не легше мені від цього. Не чекати ж до вечора — живіт же підтягне, зовсім охляну. Кінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і льоску обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що» ти мені подарував. Розсердивсь я, плюнув і пішов до торби з харчами — не міг більше терпіти. Як допався — півтор-би вмолов. Наївся, як дурень мила. Ліг голічерева на галявині, дрімати почав і заснув непомітно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце палить — шкварчить на небі, мов яєшня на сковороді. Мацнув себе — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов умився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти — сметану! Отоді я вперше відчув, що безлюдний острів — це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі ставки. А мені б зараз хоч ложку, хоч півложки. Ох же ж пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба. Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз я, взяв сокиру, ножа твого і пішов вирізати топорище.
      Знайшов добру суху гілляку, вирізав топорище, почав обстругувати ножем і раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... «А дульки! Дульки не хочеш? — сам собі із злістю. — У село за голкою треба бігти. Біжи, чого ж ти не біжиш?» Трохи не заплакав я від безсилої люті — таку потрібну річ, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то мало того що із скабкою, ще й з гачком у пальці ходитимеш. Ох і попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кінчик лишився. І потім довго боліло. Добре, що хоч не нарвало.
      Сонце почало сідати, і я знову відчув апетит. На торбу навіть дивитися боявся, бо знав, що як підійду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду. Я знову закинув удочку. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого пічкура! Він був маленький, як палець, але він був дорожчий мені за отого півметрового щупака, що ми з тобою впіймали минулого літа. Він тріпотів на гачку, а моє серце тріпотіло у грудях. Я навіть поцілував його, отого пічкурика. Потім пішли окунці, краснопіри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв’яками. А коли помітив — вони розповзлися по всьому берегу. Я аж підскочив. Йой! Це ж без черв’яків і риби не буде. Куди ж ви тікаєте, черв’ячки?! На кого мене покидаєте, дорогенькі?! Кинувся я перед ними навколішки, почав повзати по берегу і ловити. Та більшість уже в землю поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки віднайшов... Рибу більше не ловив, вирішив черв’яків економити.
      Розклав я багаття, почистив оту дрібноту, що впіймав, заходився юшку у старій каструльці варити. Варю я і бачу, що дуже щось швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить і шкварчить. Придивився — аж то моя каструля тече-протікає. І як же я раніше не помітив, що там дірки! Мало не заплакав з горя. Що ж я тепер робитиму? У такій же каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А іншої в мене нема і взяти ніде. На безлюдному острові я.
      Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після кораблекрушеній. Геть усе чисто, навіть гроші. Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів сорочки шовкові — на тобі сорочки шовкові... А мені хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б однень-ку! Та де там. Хіба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекру-шенія! Хоч сто років жди! Ото потерпів кораблекрушеніє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка мені з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дід Салимон у райцентр на базар картоплю віз і перекинувся. Та хіба він дасть добру пропасти — до півночі бороду у воді мочив, по картоплині з дна визбирував. Потім тиждень черепашок і водорості вичісував з бороди. Ні, на кораблекрушеніє мені годі й надіяться!
      Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напівсирої риби і сиджу.
      Вже зовсім стемніло, і ніч кашкета свого чорного мені на очі насунула. Навіть зорі на небі не видать — хмарно. Тільки вуглинки в догорілому вогнищі жевріють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животі холоне й звідти в серце страх прокрадається — слизький і противний. Треба щось робити, бо зараз він усе серце огорне й нікуди не дінешся. Поліз у курінь, намацав ліхтарика, засвітив. Знайшов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я і зошити, і «Граматику» про дідове око взяв — буцімто у тітки вчитиму). Олівця відшукав у торбі.
      Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зібрався? Ні! Щоб ти знав — Робінзон Крузо на острові щоденника писав, записував усі події, які з ним траплялись. Що ж, я гірший за нього? Я теж, як і він, на острові. А на острові без щоденника не можна.
      Ну, підряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобі не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменов-щик. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — погані й хороші. Провів у зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву й праву. У лівій зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалі у житті головне, заради цього я й на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху «Неприємності» (що ж поробиш, як трапляються).
      Довго я думав, довго гриз олівця і нарешті написав. От що в мене вийшло:
      Неприємності
      Пригоди
      1. Наловив риби і з’їв. 1. Обпікся на сонці.
      2. Загнав під ніготь скабку.
      3. Загубив гачка (одного з кращих).
      4. З’їв півторби харчів.
      5. Втекли майже всі черв’яки.
      6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жмені вари).
      Як бачиш, пригод одна і та манюня, як той пічкурик.. А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.
      Все оце я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і чвиркаючи собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догоріло, а розпалювати знов мені не хотілося (тільки не думай, ніби через те, що по хмиз треба було йти у темню-щі непривітні зарості!).
      Ліхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамічеський», вічний, ніяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвиркаєш — є світло. Не чвиркаєш — нема світла. Або чвиркай і пиши. Або не чвиркай і не пиши. Я чвиркав. Півгодини після того-мені у вусі гуло. І рука задерев’яніла, наче я ліктем об край столу стукнувся.
      Написав я і думав, що все — день скінчився і більше нічого не буде, ніяких подій.
      Спати мені не хочеться — вдень виспався. Вийшов я з куреня, сів на березі, охопивши руками коліна, і думки різні в голові снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)...
      Ріжок місяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвітлив плесо срібним присмерком.
      Невидимі качки просвистіли-прошуміли крильми над головою, і тихо. Вітру нема,* і навіть завжди шурхотливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюсь собі на воду і думаю.
      Аж раптом тінь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти місяця. З-за очеретів виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. І це було найстрашніше (мов уві сні!). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом нечутно правив. Я закліпав очима — чи не привиділось. Ні! Човен линув прямо до острова. Збільшувався, гзбільшувався, як на екрані в кіно; попід самим берегом звергнув і зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночі у плавнях? Водяник? Відьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тільки старі баби неосвічені в них вірять. А я ж піо-:нер! Барабанщик у загоні! Я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися. І враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, не сповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунька! А що, як це Гунька? Що, як він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові? Гунька! Він же не сповна розуму, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночі в плавнях!), і задушить. Задушить — і нічого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спині — холодні, слизькі 1 мокрі. І немов хто зашморг затягнув на шиї — здушило горло, дихнути важко.
      Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущів долинув плюскіт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Тунька привіз когось і втопив? Тепер моя черга. Я не міг більше сидіти на місці. Я схопився, ступив задерев’янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом — на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Крик жаху застряв у мене в горлі — не вирвався. Я сіпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю і...
      Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ойкнув, перебив і почалася розмова, якої читач не зрозуміє, доки не почує про те, що сталося того дня і тої ночі з Павлушею Завгороднім.
     
     
      Розділ XV,
      ЯКИЙ ЗНОВУ РОЗКАЗУЄ ПАВЛУША ЗАВГОРОДНІЙ. ПРО ТЕ, ЩО ВІН РОБИВ У ТОЙ ДЕНЬ І В ТУ НІЧ
     
      Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишив свого друга Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів.
      Витяг човна на берег. І одразу заходився лагодити його. До обіду провозився, але всі дірки заново зашпаклював і просмолив добряче. Працював із завзяттям — це ж наш, спільний з Кукурузом човен, з якого ми ще підводного зробити хотіли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свій обов’язок перед Кукурузом...
      Поки зайнятий був роботою, то ще нічого, а от як скінчив, як пішов по обіді на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворітьми, біля якої щодня зустрічалися ми з Кукурузом рано-вранці, щоб не розлучатися до пізнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася мені вулиця, все село, весь світ — наче острів безлюдний. Є люди — і нема їх, бо нема між ними друга мого найкращого.
      І собаки ніби не гавкають. І півні не співають. І корови не мукають. Ніби пропав звук у світі — як ото у кіно буває...
      Тиняюся по селу, місця не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликів ловили. На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам’ятаєш, як ще тоді гілка піді мною вломилася, і я догори ногами на сучку повис, а потім упав просто на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім вгрузла — дихнути не міг. Ги-ги! А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!
      А он старий колодязь, з якого ми, ні, з якого т и Соба-кевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тільки що отакенний шмат м’яса йому дав. За обідом не з’їв, для нього приберіг. Так що не хвилюйся.
      А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвіртки виходить гурт юннатів на чолі з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.
      — Глобулус... наш глобулус... київські юннати... професор... блискучі результати... тільки б не осоромитись... — долітають до мене уривки фраз.
      А, нащо мені ваш глобулус, ваші результати, як нема зі мною мого Друга єдиного! Як він на необітаємому острові...
      Байдужечки мені, байдужісінько.
      Гурр... — грузовик проїхав. Книшів. І в кабіні поряд з Книшем — Бурмило. Куди це вони?..
      А, хай їдуть куди хочуть!
      Був би ти, ми б обов’язково причепилися б ззаду. Аякже!
      А самому... Нецікаво мені самому. Не ловляться шпигуни наодинці. Колективна це справа. Як толока.
      До пізнього вечора блукав я в самотині по пам’ятних для мене місцях.
      Нарешті ліг спати.
      Я лежу і мені не спиться. Я думаю. За вікном темно — хоч в око стрель. На небі ні зірочки — хмарно.
      Що робить там, на безлюдному острові, мій друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нікого. Догоріло вогнище, і з усіх боків насуваються чорні химерні тіні. А він один, ні з ким слова сказать, тільки слухає, як стукає його серце.
      А що, як уже трапилося з ним щось, якась біда, і кричить, гукає він на допомогу, і ніхто-ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, і качури в очереті крячуть, і луна стоголоса котиться-котиться плавнями і не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!
      Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. І раптом вчулося мені, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справді голос — хіба розбереш. Але серце вже шалено б’ється в грудях, і вже чомусь впевнений я, що друг у біді. А ніхто ж, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто туди дороги не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене.
      Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.
      — Мамо, — кажу, — я піду надвір спати. У сіно. Парко дуже.
      — Йди, — спросоння каже мати. — Тільки ковдру візьми, вкрийся гарненько.
      Я беру ковдру і виходжу з хати. І одразу занурююсь у густу й навіть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелажу через паркан. Йду селом, наче лісом, — темінь і тиша. Лише в одному місці блимає вогник. То на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і кругла світла пляма взад-вперед ковзає по землі, мов гойдалка. А далі знов темрява. Я двічі вже спіткнувся і мало не впав. Аж ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно виблискує вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на ніс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механе відчуваю. І все дерев’яне. І голова
      нічно — я їх наче тіло не моє: якесь дерев’яна. Мов не в дійсності все відбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкірі моїй шелестять.
      Тільки б не збитися з дороги, тільки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он отой гнилий острівець, біля якого затонув Кукурузо. Вірно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, а і в душі моїй одразу стало світліше й веселіше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потім поворот і — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рівне плесо віддзеркалювало рогатий місяць і срібні кучері залитих сяєвом хмар, і здалася раптом зелена купа казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко-далеко, аж на -виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть бачу острова гігантською чарівно-гарні міста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплітались вербові гілки) і вершників навіть бачу, що мчать по звивистих гірських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущині), і навіть чую цокіт копит (то дзвеніло у вусі від тиші). Отак-то змінює іноді масштаби і задурює-замакітрює голову чарів-ник-місяць.
      І тим неймовірнішим і фантастичним здалося мені те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сіру постать на човні попід самим берегом — наче казковий велетень Гулі-вер вдерся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і біля самого села прекрасно ловиться...
      Книш? Бурмило?
      Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернутися і чим швидше гайнути назад. Але я стримався. Адже там на острові Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю мить моя допомога найпотрібніша. Адже в мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно Книш чи Бурмило і хоче заподіяти лихо моєму другові, я врятую його — ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з іншого боку, ніж незнайомець. Пристав, виліз і обережно почав прокрадатися вглиб острова. Кукурузо, певно, в курені, — може, й спить, бо не чути ні звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.
      Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щосьл шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягти вперед руки (так як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом... раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе. Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м’якому, здається, по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам’ятавсь я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час біг — у цілковитій безпеці я міг відчути себе тільки у своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спині, ніби підганяв. Як дровиняка, впав я у сіно біля повітки й довго лежав зовсім нерухомо, — віддихувався. У голові, наче в зіпсованому телевізорі, миготіли уривчасті кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга — це жахливо. Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не міг придумати. Нарешті втома і сон знемогли мене, і я заснув.
      Нічна пригода була настільки неймовірна, що коли я вранці прокинувся, то навіть подумав спершу, чи не приснилося то мені.
      Та от до мене підійшла мати, схилилася:
      — Ну, як спалося надворі, синку? О, чого це ковдра мокра? Хіба вночі був дощ? Чи, може.. — мати всміхнулася. Я густо почервонів:
      — Та що ви... то... то... я... води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.
      Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.
      Нічна пригода знову згадалася мені з усіма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася мені такою жахливою, як уночі. Може, тому що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи минають уранці. Уночі все здається страшнішим від того, що темно й тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, гомонить птаство, брязкають відрами баби біля криниці, і навколо люди. Вранці, мабуть, і вмирати не дуже страшно. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів! Негайно треба на острів! Довідаться, як же там — чи живий...
      Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла. Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його: «Лишки! Лишки!»
      — Мамо! — гукнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу.
      — Куди це ти? Зараз снідати будем.
      — Та потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
      — Та хоч хліба вріж.
      Випив я склянку молока, відрізав велику партику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Вараву наскочив — не вгледів. Аж хитнувся він.
      — Тю на тебе! — буркнув сердито. — Іч, розігнався, як голий у баню!
      — Вибачте! Драстуйте, діду!
      — Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш.
      — Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.
      — Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє.
      — Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали...»
     
     
      Розділ XVII
      «СЬОГОДНІ ВНОЧІ...» ТАЄМНИЦЯ ОТ-ОТ РОЗПЛУТАЄТЬСЯ
     
      З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...
      І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:
      — Ого-го-го-го-го!..
      Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій Друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!
      Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав:
      — Ну як? Як ти тут?
      — Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке булоо-о-о...
      — Що?! — спитав я, ніби нічого й не підозрівав.
      — Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу.
      — Ну?
      — Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш, — він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді задер сорочку і показав синець на ребрах.
      — Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
      — Пожди. Я все по порядку. — І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.
      Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким ги-гиком.
      Кукурузо ображено хмикнув:
      — Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.
      — Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка, — попросив я.
      Кукурузо повторив.
      Я покивав головою, зітхнув і сказав:
      — То був я.
      Кукурузо вирячився на мене, потім мовчки скрутив дулю і підніс до мого носа:
      — На!
      Я одвів його дулю своєю дулею і повторив:
      — Це точно був я... Дивись. — Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець. — Твоя робота.
      І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Куку-рузо тільки кліпав очима:
      — То, виходить, що то... що то... билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький...
      — А мені, думаєш, ні? Просто велетень.
      Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!
      — Оце здорово!
      — Оце то так!
      — І як я міг не впізнати тебе?
      — А я?
      — Хоч би слово сказав.
      — А ти ж чого — як води в рот набрав?
      — З переляку.
      — З переляку!
      — А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?
      — Не вилазив.
      — А де ж він потім дівся?
      — Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи.
      — А чого він приїжджав, як ти думаєш?
      — А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі.
      — А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
      — Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло.
      — Може, то когось утопили? Га?
      — Хто його зна.
      — Так, може...
      — Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись?
      Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
      — Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен. У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами.
      Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів кінчався. Нікого там не було. Книш проплив мимо.
      — У човен!
      Ми сіртонулися до плоскодонки.
      Куклпузо враз спинився:
      — Взять рушницю?
      — Не треба! — прохопивсь я, потім додав: — Ніколи.
      Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе...
      За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в’їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.
      Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь — «президенція» — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого ’острова іншим шляхом.
      Ми обережно підпливали до берега. Попід берегом стояло два човни.
      З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила. їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок...
      — Нехорошо це... — докірливо говорив Бурмило. — Нехорошо...
      — Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?
      — Та що ти! Двієчко ятерків якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
      — Нічого-нічого! За це теж Радянська власть по голівці не гладить.
      — Але ж... Так то ж зовсім інше...
      — Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені!
      — Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо пона-їдуть оті юннатики з стариком! Кому це нужно!..
      Я схопився за весло.
      — Гребімо звідси — він зараз пливтиме.
      Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.
      Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного.
      Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки тулятиметься!
      — А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
      — А він хіба секретний?
      — А що ж ти думав, може, й секретний... В усякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.
      Невже глобулус?..
      І раптом я згадав...
      Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй корзини.
      Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше.
      Поїхали ми. Мама на «Україні», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарів, та що поробиш.
      Одвіз я корзини, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
      Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
      — А кому льобулі, кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.
      її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.
      — Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко помагає... Од перестріту... Од... — шепче щось молодиці на вухо.
      — Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця. — Дайте три пучечки.
      — Уступили б трохи, тьотю... Дорого, — торгується інша молодиця.
      — Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше... — і вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ... Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!
      І знову завелася дзвінкоголосо:
      — Ану — водорість! Цілюща водорість для всього!
      Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копійок пучок! Український жень-шень!
      Покупці посміхалися, але брали.
      Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість, і маги такий вигляд не міг аж ніяк.
      Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи («От людей обдурює, зміюка!»), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.
      А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.
      — В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі...
      Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:
      Пусть всегда будет солнце,
      Пусть всегда будет небо, Пусть всегда будет мама, Пусть всегда буду я!
     
     
      Розділ XVIII
      НЕСПОДІВАНІ ІГОР, ВАЛЬКА ТА ІНШІ
     
      Голоси були хлоп’ячі й дівчачі — бадьорі піонерські голоси. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважав очерет.
      Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебеді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. Під бронзовою шкірою його випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»
      Та от пісня скінчилася, і вожатий вигукнув:
      — Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими що сидів на кормі.
      — Тільки так! — дуже серйозно хлопець. Всі чомусь засміялися.
      — Тоді держіть курс на острів, не! — в тон йому сказав вожатий.
      — Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися. Але на хлопця це не справило ніякого враження. Він і бровою не повів.
      Один за одним човни пристали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м’яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед піонерів ми побачили й кількох васюків-ських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи ні. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
      — О! Дивіться! Тут хтось живе!
      Всі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.
      — Ліхтарик! — пояснив він. — Механічний. З динам-кою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.
      І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно за-совався на гілці.
      Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.
      — Погляньте, справжня, мисливська...
      — Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнув хтось із дівчат.
      Тут Кукурузо вже не витримав:
      — Ану не займай!
      Всі враз підняли голови. Ховатися більше було нічого. Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.
      — Хто ви?
      — Що ви тут робите?
      — Це ваш курінь?
      — І рушниця ваша?
      — Ви мисливці?
      — Ви тут живете?
      Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.
      — Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки, — — сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.
      — Або з дому втекли, — підкинула друга (ми про неї тільки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
      — Або в індійців грають. Як «Маленькі дикуни» Сето-на-Томпсона. Пам’ятаєте? — втрутилася цибата.
      — Або у Робінзонів... Правда ж? — сказав вожатий.
      Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:
      — Ні в що ми не граємо. У нас тут діло одне... А ви хто такі?
      — А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.
      — Приїхали сьогодні, — перебила її цибата.
      — От, Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла. — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні. Да... Почули, що у вас глобулус виводять, і от приїхали. Наш керівник професор Дудка говорить, що... Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети «Зірка». А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розуміємо — люди стільки старалися. їм хочеться, щоб урочисто... Ми розуміємо... А у вас яке діло? Яке? Га?
      Кукурузо набурмосився:
      — Діло... та й усе...
      — Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
      — От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
      — Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
      — То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
      — Ні, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
      — Та ні, ми на якусь годинку. Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища, — усміхнувся вожатий.
      — Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці, — підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
      — Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
      — Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!
      — Тільки так, — авторитетно підтвердив маленький вилицюватий «штурман».
      Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.
      — Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
      — Ходімо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли вглиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили) голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль-будль, бум-бем, бу-га-га...» І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому... Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?
      Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
      — Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
      Он воно що! Так це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?
      — Гарна штука, — опам’ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?
      — Що — дав?
      — Заплатив скільки?
      — Ніскільки. Сам зробив.
      — Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче не дочув.
      Я хихикнув.
      — Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор.
      — Ага, — криво посміхнувся Кукурузо. — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі «Турист» продається. Тридцять п’ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.
      — От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш.
      З кущів вийшов вожатий.
      — Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?
      — Та нічого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
      — Дядю, а у вас всі піонери отакі-го... чи тільки цей?
      — А що таке?
      — Та нічого... Просто він каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой «штурман» — «тількитак» — у космос літав?
      — Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.
      Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
      Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов’язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах: І обов’язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.
      Ми мовчали, розгублені й спантеличені.
      Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:
      — Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голодні. Ану, давайте швидше!
      Це зразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспіхом (навіть надто вже поспіхом) збирати хмиз. І через хвилину вже тягли на галявину величезні оберемки. Особливо старався Кукурузо. Він тяг такий оберемище, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв’язався^
      Цибата дівчинка Валька, побачивши, захоплено сказала: — Ого-го!
      І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо, чи від напруження, чи від того «ого-го». Він взагалі чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрішкувате! Тю! Гірша за Гребенючку у сто разів!
      Всі стояли на галявині кружка і дивилися, як ловко розпалював Ігор вогнище. Диви, міський, а вміє...
      Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.
      — Ну, а чия черга сьогодні куховарити? — спитав вожатий.
      — Сашкова! — радісно вигукнула цибата Валька.
      — Сашкова! Сашкова! Правильно! загукали звідусіль, і всі подивилися на «штурмана».
      — Твоя? — спитав вожатий.
      — Тільки так, — сказав той.
      — Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.
      — Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов’язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигуків.
      — Тільки так, — уперше за весь час усміхнувшись, закивав головою Сашко.
      Тепер, коли всі стояли разом навколо вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленький на зріст, менший за всіх. Може, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися соліднішим. Але ще було помітно, що його всі люблять і якщо й сміються з отого його «тільки так», то зовсім не глузливо, а скоріше лагідно.
      Сашко заходився готувати їжу. Дівчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дістали з сітки, що була прив’язана до корми одного з човнів і занурена у воду. Інші піонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшися підборіддями в коліна, і задумливо колупалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати ніяковість), сказав хрипло:
      — Дай подивитися... приймач... Можна?
      Ігор зразу одклав ножик і паличку:
      — А чого ж... Звичайно. Будь ласка.
      Він одкрив футляр:
      — Оце настройка, це діапазони, це звук, — показав, де що крутити.
      Кукурузо схилився над приймачем. Засопів. Я й собі носа сунув. Кукурузо одіпхнув мене ліктем.
      — Не хукай туди прямо. Запотіє і зіпсується.
      Ігор усміхнувся:
      — Та нічого. Від цього не зіпсується.
      Довго Кукурузо крутив ручки-коліщата, і ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.
      — Да-а... Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики, в тебе, звичайно, п’ятірка.
      — П’ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.
      — А двійки ти хапав коли-небудь? — з надією спитав Кукурузо. — Хоч з поведінки, хоч зі співів абощо? Чи круглий відмінник?
      — Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі наші юннати відмінники. Така умова.
      Кукурузо тихо зітхнув.
      У цей час з кущів визирнула Валька. Видно, дівчата вже закінчили чистити рибу. Я бачив її, а Ігор, що сидів до неї спиною, ні. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрівав і, звичайно, перекидьки полетів у траву.
      — Дамі завжди треба звільняти місце, — сказала Валька, сідаючи на пень.
      Ігор, встаючи і обтрушуючись, тільки усміхнувся у відповідь.
      Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.
      Добре діло! Толкового хлопця-фізкультурника, що змайстрував отакенюній приймач, цибате страшило пхає собі так, ніби то не хлопець, а якась мебля.
      І він тільки посміхається...
      Якби, наприклад, мені зробила таке, скажімо, Гребенюч-ка, я б їй так дав, так дав, що вона б ногами вкрилася.
      Та що це з Кукурузом?
      — Ану дай мені! — нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. І Кукурузо, теля, спокійнісінько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Іч, яка розумна!
      Проте всі ці вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в мені самому. Я мовчу. То ж не мій приймач, і не в мене його одбирають.
      Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набік і дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодію і раптом радісно скрикнула:
      — О! О!
      Ми спантеличено глянули на неї — що таке?
      Мрійно дивлячись на плесо і уважно слухаючи музику,, вона тихо сказала:
      — «Лебедине озеро»... Адажіо...
      Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!
      А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже:
      — Ні, — каже, — це озеро скоріше не Лебедине, а,Качине, бо лебеді в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.
      Валька раптом як зарегоче:
      — Ой, держіть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.
      Кукурузові обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тільки була в його організмі, кинулася в обличчя.
      — Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу... Для сміху.
      Я одвернувся. Не можу я дивитися в очі людині, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовісно. Нічого він не знав, ніякого «Лебединого озера». Бо слух у нього препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати. Мені було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. І, взагалі, чого вона припхалася до нас?
      І раптом, ніби підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:
      — Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я влізла до Бас і пристаю, так?.. То я зараз піду. Ви не сердьтеся. Просто мені хотілося познайомитися з вами.
      І так вона це якось просто сказала, що мені аж стало ніяково. І ні я, ні Кукурузо не знайшли, що відповісти.
      Валька підвелася, сунула Кукурузові в руки приймач і побігла до вогнища.
      — Дивачка якась... правда? — знизавши плечима, зніяковіло мовив Кукурузо.
      — Вона хороший хлопець, — несподівано почервонівши, сказав Ігор. — У нас з нею всі дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.
      Я пильно глянув на нього і зрозумів, що він навмисне міняє тему розмови, що більше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.
      Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька, але незабаром від вогнища почувся голос вожатого:
      — Ігорю, хлопці, ідіть швидше! Юшка готова!
      — Пішли! — сказав Ігор.
      Я як ото випив вранці склянку молока, то більше й ріски в роті не мав — був тепер голодний, як арештант, і ця пропозиція мені, звичайно, дуже сподобалась. Думаю, що Кукурузо їсти хотів не менше, бо через усі нічні переживання, мабуть, зовсім не снідав.
      Але несподівано він сказав Ігорю:
      — Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснідали.
      Я закліпав на нього очима і роззявив рота, але промовчав.
      — Та не видумуйте, хлопці, ходімте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Ігор. Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи від голоду слину, змушений був його підтримувати. Нарешті Ігор махнув рукою:
      — Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас націлю! — і побіг до вогнища. Але через хвилину замість во* 132
      жатого прибігла цибата Валька. І одразу накинулась на нас:
      — Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хіба відмовилася б? Я б відмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану швидше!
      І, на мою радість, Кукурузо, який так уперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить знітився і покірливо поплентався за дівчиною. І знову мені згадалася чомусь Гребенючка...
      Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справді юшка була смачна, але мені здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумівся на юшці. В нас у селі вміли її варити, та й сам я -варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всі прицмокували й хвалили Саш-ка-«штурмана». А він сидів біля казана з ополоником у руках і, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачі.
      Тепер мені було зрозуміло, чому всі так зраділи, що сьогодні Сашкова черга готувати сніданок. Він у них був визнаний куховар.
      Незабаром усі понаїдались і порозлягалися на траві навколо вогнища — відпочити. Хтось перший замугикав пісню, хтось підтягнув, і пісня виросла, зміцніла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети...
      Реве-е та сто-огне Дні-іпр широкий, Сердитий ві-ітер за-авива-а...
      Як було приємно отак лежати на траві горілиць, дивитися в блакитну безодню неба і співати хором пісню! Здавалося, вся земля, весь світ чує її.
      Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще дужче, ще злагодніше.
      Коли кінчили «Реве та стогне», вожатий сказав:
      — А тепер нашу, піонерську, — «Злиньте вогнями...» Ану заводь, Сашко.
      — Тільки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся і, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспівав. Я ніколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «От тобі й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тільки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий співець!»
      Злиньте вогнями
      Синії ночі.
      Ми піонери —
      Діти робочих...
      Світлої ери
      Час надійшов.
      Клич піонерів:
      «Завжди будь готов!» —
      рвалася в небо пісня.
      Навіть коли підхопили пісню всі разом, і то було чути дзвінкий голос Сашка, що чайкою злітав над хвилею інших голосів хору.
      Співали ми години півтори, а то й більше. Яких тільки пісень ми не співали! І українських народних, і революційних, і старих комсомольських, і сучасних, і пісні з кінофільмів...
      Потім Ігор сказав:
      А тепер, може, хай Валька станцює...
      «Зараз буде кривлятися, пиндючитися, а її умовлятимуть», — подумав я.
      Але вона сказала без всякого:
      — Будь ласка. Можу станцювати.
      Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, помітив, що мій друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очі і їхні погляди зустрічалися, він одразу втуплювався в землю.
      — Український танець козачок! — оголосив вожатий і заграв на акордеоні.
      Валька почала танцювати. І сталася дивна зміна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася на стрімку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. І циби її, оті самі тонкі циби, на яких, здавалося, не можна навіть встояти (от-от упадеш), оті циби, ледь торкаючись землі, наче весь час були у повітрі, у польоті — стрункі, міцні й пружинисті.
      Біля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це він сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скінчила танець і всі зааплодували, він не став аплодувати, а, зустрівшися зі мною поглядом, чомусь нахмуривсь і одвернувся...
      Потім Оксана читала вірші Маяковського. Добре читала, тільки дуже кричала — мабуть, аж у селі чути було.
      Загалом вийшов такий собі несподіваний концерт самодіяльності.
      А потім почали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко-«штурман» брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по-дівчачому, задерши голову і одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів. І отут мій друг Кукурузо показав, що таке васюківські хлопці. Видерся на самісіньку верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і я-ак стрибоне — майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Всі тільки ахнули. А вожатий сказав:
      — Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію по стрибках з трампліна. Молодець!
      Кукурузо аж зашарівся від задоволення.
      Мене розібрало, і я схотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собі подряпався на вербу. Але мене спіткала невдача. Прикра жахлива невдача. Я зачепився за сучка і розпанахав труси з низу аж до пупа, навіть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозі. Придержуючи своє нещастя однією рукою і мало не плачучи від сорому, я безславно спустився вниз. Але ніхто не став кепкувати з мене: «Нічого, буває. З кожним може таке трапитися» — заспокоювали мене всі. Я тільки екав і досадливо махав вільною рукою. Дівчатка запропонували мені, що зашиють труси. Я категорично відмовився. Сидіти без трусів, поки дівчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й поліз у курінь — зашивати свою ганьбу. Там, у напівтемряві, довго й невміло штрикав голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози сорому. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацікавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дідові очі.
      У «Граматику» був закладений зошит. Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався «Щоденник Робінзона Кукурузо». Що там таке — ви вже знаєте: «пригоди» і «неприємності» першого дня. «А що далі?» — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і... витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже півзо-шита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники, і на прикметники.
      Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.
      Так он воно що!
      Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.
      Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів... Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі...
      А втім, що «стривай», що «пожди»? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?
      Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!
      Я швиденько поклав зошит і «Граматику» на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.
      Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.
      Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.
      А Кукурузо сказав:
      — Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.
      Несподівано з плеса залунало:
      — Го-го! Он ви де!
      До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.
      — Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сортіг овочів та фруктів і почастувати.
      — Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
      Всі засміялись.
      — Нічого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося! 7
      Зчинилася метушня.
      — О! А ви що тут робите, босячня? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.
      — У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
      — Що-о?! — скривився Бардадим. — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває...
      Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.
      Ми стояли червоні, мов два помідори.
      Ми ладні були крізь землю провалитися.
      Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! «Ділов! Ділов!» — говорити спершу навчися, мурляко!
      — І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.
      — Правильно! — підхопив Ігор.
      — Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.
      — Тільки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
      — Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
      Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-«штурман» та інші піонери. Залунали вигуки:
      — Прощавайте!
      — До побачення!
      — Бувайте здорові!
      Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:
      — Шкода, що ми не дізнаємось, як закінчилося ваше секретне діло...
      Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
      — А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?
      — Напишіть!
      — Звичайно!
      — Хай напишуть обов’язково.
      — Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль.
      — Тільки так! — відрубав Саішсо-«штурман».
      А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.
      — На, — сказала вона, простягаючи папірець Кукурузо-ві. — Тільки гляди, не загуби!
      Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.
      Вони сіли в човни.
      — Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
      І вони заспівали.
      Ми довго стояли на березі. їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.
      Дружба! Дружба!
      Молоде і вічне слово!
      Дружба! Дружба!
      Ти єднаєш нас чудово! І щоб весело жить, Пам’ятай кожну мить: Треба друзів любить, Ними слід дорожить! Назавжди умій дружить!
      А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися й думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:
      — Да, зараз техніка, воно не те що... а взагалі... звичайно... Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна...
      — Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках, — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що то таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько... А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.
      Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:
      — А здорово було б зробити щось таке... на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад... Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена. У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
      Пасти таку радіо-корову — одна насолода.
      Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю. А ти?
      Ага... Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
      — Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі... — кажу я.
      Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.
      — Ну, гаразд, про це потім... А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.
      — Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
      — Потопить? А рушниця на що? Ти що, думаєш, для такого діла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця — це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
      — Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
      — От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але... якщо... Взагалі, рушниці будь-хто злякається.
      — Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж... я...вночі... а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого. А я...
      — То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
      — Що?
      — Ну, що на рибалку їдеш абощо.
      — Я й так на рибалці зараз.
      — Та що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він...
      — Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
      — їдь, а я що...
      Я сів у човен.
      Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: «Отут треба було б зашпаклювати, а тут під-смолити, а цю дошку взагалі замінити». Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
      — Ти знаєш... Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
      Скигликами називали у нас оті полив’яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.
      — Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.
     
     
      Розділ XIX
      У СНІ І НАЯВУ
     
      — Де це ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали, — докірливими словами зустріла мене мати.
      — Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
      — Про якого це ти Сашка?
      — Та про... про... Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в’юн із сітки. — Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.
      А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила.
      — Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.
      — Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я. — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
      — Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
      І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.
      До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
      Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав у сон, як сокира в воду.
      І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно. Я його на все життя запам’ятав.
      Стою я, значить, на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег...Гребенючка. Підходить до мене й каже:
      — Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.
      Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати: «Чого це ти, дурепо, мене на «ви» звеш?» — але я чомусь чемно відповідаю:
      — З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По-німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.
      — Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
      Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Саш-ко-«штурман» і Валька.
      «Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші».
      Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
      — Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш радянський Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!»
      Між тим Кукурузо каже:
      — Будь ласка!
      І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
      — Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
      «Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах».
      — Дер Штуль? — питає раптом Валька.
      — Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним ділом?» — а я відповів: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».
      Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш, і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов’язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
      І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі... Книш. А біля нього — голий, у масці і в ластах, Бурмило.
      «Вермахт... Подарунок від німців... Двадцять залізних... Сьогодні вночі...» — згадую я, і все в мені враз пішло-по-їхало вниз.
      А Книш підходить до мене й грізно каже:
      — Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
      — Тільки так! — чується голос Бурмила.
      І я лечу, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просипаюсь.
      Отаке чорті-що наснилося мені.
      І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що «сьогодні вночі» — таки сьогодні вночі... І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
      Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон... Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки, що є на світі люди! Ондо голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій корабликів пускає, а все одно: глянеш на них — і легше.
      Зазирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.
      «Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!»
      Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!)
      ІДУ вулицею.
      143
      (...)
      144
      І знову я втримався від обов’язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Оно витри під носом», — а чесно признався:
      — Не плачу, але скучаю.
      Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували, і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:
      — Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше. -
      — Та-а... — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!
      І ще я несподівано подумав: «А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?» І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.
      Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: «А! Кукурузо ж все одно не бачить!» — і сказав:
      — Давай поможу.
      Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.
      — Давай ще.
      Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.
      Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь вглибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.
      «Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше... І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля крйниці... Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж продмаг закриється».
      І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: «Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев’ять копійок сто грамів. Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий».
      Гребенючка вже входила у свою хвіртку.
      — Гр... Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім’я.
      Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.
      — Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев’ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.
      — Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?
      — Та які там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
      — Тільки в мене дев’яти нема, у мене п’ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
      — То я здачі принесу. Я швидко.
      — Пожди, я винесу.
      Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев’ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила. От що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!
      Ще й харчів напакувала повну торбу — наче я на місяць мандрувати їду.
      І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. «Хтозна, може, доведеться зв’язувати, так щоб було чим», — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.
     
     
      Розділ XX
      «РУКИ ВГОРУ!»
     
      Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.
      — Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.
      Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:
      — Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?
      — Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.
      Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалось, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.
      — Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий... І все буде в порядку, — бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!
      Я витяг кульок із скигликами і простяг йому.
      — О! Таки привіз! Спасибі! От скучив, — і він одразу вп’явся зубами в скиглик.
      — Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
      — Та що, рибу ловив і просто так...
      — Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?
      — Ні, не пишу, — легковажно промовив він, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!
      Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.
      — Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподівано Кукурузо.
      — А що, можна, — погодивсь я.
      І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, в своєму житті почули одчайдушне й протяжне:
      — Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю...
      Аж до темна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ні цурки, ні навіть палки не було видно.
      Ще під час гри, чим більше темніло, тим більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувати його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотіти зубами.
      — Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.
      Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб.
      Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
      — Значить, план такий, — шепотів Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: «Руки вгору!», ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: «Товаришу Валігура, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!» Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
      — А., а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.
      — Як — що? Передамо в міліцію. Товаришу Валігурі передамо.
      — То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.
      Ох, і нащо я це сказав!
      — Ні, ні в якому разі! — категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишусь на острові. А ти повезеш його в міліцію.
      Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.
      — Та що... та як... та ну... — забелькотів я.
      — Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Валі-гури, і все.
      — Та Валігура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.
      — Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.
      — Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я. — Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб’ю його, і мене тоді розстріляють.
      Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору!» — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
      — Ні! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.
      — Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
      Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!
      Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дві сиділи в човні нишком, затамувавши подих, — прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). По-слухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати...
      Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишалося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, -поки не приїде Книш.
      — Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будем, як мокрі курки, і нічого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.
      — Твоя правда, — зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.
      Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь-ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.
      Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.
      — Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущів невидимий Кукурузо.
      Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким завзятим! Невже він справді не боїться?
      Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б’є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і... Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Дійсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть наші тіла. Тоді будуть гучні похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всі плакатимуть. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий хороший, такий чемний — допомагав мені витягати воду з криниці. І Ганею назвав. Я ще йому дев’ять копійок позичила. Знала — я б йому всі п’ятдесят оддала назовсім. Який був хлопець!»
      Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.
      Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:
      — Не спи!
      І я трагічно шепчу у відповідь:
      — Та не сплю я, не сплю, чого ти!
      Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубо-чаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
      І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.
      Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. І тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:
      — Р-руки вгор-ру!
      Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:
      — Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!
      І завмер, злякавшись власного голосу.
      «Ой, що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: «Руки вгору!» «Ой, що ж це буде!»
      — Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
      Якусь мить було тихо, потім...
      — Га? — наче не дочувши, спитала «грізна постать».
      І... щось глухо вдарилось об землю — то випала з Куку-рузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.
      Перед нами був... дід Варава.
      — Діду, це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешті Кукурузо.
      — Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьоби?..
      Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив, чому оце — «руки вгору...» Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо, нарешті, несміливо спитав:
      — Діду, а як ви тут опинилися?
      — Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
      — Та не жартуйте, діду.
      — От, інтересно мені жартувать з тобою!
      — Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.
      — Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати.
      — Та я... — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
      — Ехе-хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати! Тебе, дурника, шукав... Ото ж узявся я сьогодні рушницю свою чистить. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твою почистити. Думаю, хоч і двоєшник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушниці. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв?» Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, підраховані). Почав догадуватися. Тим більше, бачу, й ватянки нема, в якій ти зі мною на полювання ходив. Але все-таки вирішив перевірити. І пішов аж у Піски до тітки Ганни... Отак ти мої ноги старі жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, звісно, не найшов. Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні чкурнув хлопець, бісова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тікав після того, як батько духу дав за розбиту макітру. Знаю... Прийшов я з Пісок — уже вечоріло. Було б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно: «Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, і вухом не веду. Може, він голодний, може, хто його зна, що з ним». Усе-таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу собі тут знайшов... Як дома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю». І поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би старий до ранку по плавнях мсь тався, як водяник. Отак-то...»
      Кукурузо всього міг чекати: що дід лаятиметься, що навіть намне вуха, як бувало. Але що дід говоритиме так просто й щиро, він, мабуть, не думав. Він принишк і мовчав.
      .. — Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи ні? — з болем сказав дід.
      — Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
      — А ти що думав — дід вічний? На дев’яносто вже завернуло. От-от — і в яму сторчака. Вже недовго...
      — Я, може, ще навіть раніше за вас помру. Оно, пам’ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок... Так що не кажіть.
      — Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти... Так уже заведено. І не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь іншому...
      Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили і схвилювали дідові слова. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть по-тилишниками частував, а тут... Ех, краще б він нам вуха нам’яв!..
      — Діду, — жалібно мовив Кукурузо, — ви не кажіть матері. Я вас прошу. Га, діду?
      — Та що ж казати. Нема чим радувать.
      — Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.
      — Побачимо...
      — Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут... ми тут...
      — Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
      — Книша.
      — Овва! Чого раптом?
      Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:
      — Цить!.. Потім... Пливе... Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.
      Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща і — ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
      Човен пристав до берега. З човна виліз Книш.
      Щось дзвякнуло, впавши на землю.
      Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.
      Він так близько пройшов повз мене, що мені здалося, він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібгав її під себе.
      В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.
      Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з рюверхні озерця і струшувати у відро.
      — Гайда, хлопці, — шепнув дід і, вийшовши з кущів,, голосно кахикнув:
      — Кахи-кахи!
      Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.
      — Помагайбі, чоловіче добрий, — спокійно мовив дід. — Що це ви тут робите?
      — Ку-купаюсь! — дурнувато вищірився Книш і почав підводитися.
      — З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повезем у село — там розберемось...
      Та що ви, дєдушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і бризкаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
      — Давай-давай! — підвищив голос дід.
      — Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
      — Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв’яжу!
      — Та постойте, дєдушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я... їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! їй-богу! Ото ж як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дістань та дістань, воно піде на базарі». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби... Вирішив я їй якоїсь іншої гадостіз води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! І
      Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. |
      Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний.
      Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. «Ти, кричить, зло-чинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди і завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — з світу зживу! «Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? їй же богу! Одпустіть, пожалуста.
      Книш замовк, схлипуючи.
      Видно, дід завагався — сопів і кахикав.
      — Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Ку-курузо. — Вони тут з Бурмилом... у акваланзі для підводного плавання... ціле літо пірнають.
      — Спеціально у Києві купили. Ми самі бачили, — підхопив я. — Завдання у них якесь... від вермахту... Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехословаччині.
      Книш аж зіщулився весь.
      — Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
      — А що ж? — спитав дід.
      Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:
      — Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні, що їм зробиться. Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дєдушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..
      Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та той сміх одразу й увірвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.
      — Ясно, — суворо сказав дід. — А ломика оце нащо брав?
      — Та просто так... просто... — зам’явся Книш.
      — Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.
      — Та ж клята баба, — почав Книш, але дід перебив його:
      — Годі вже! Сідай! Поїхали!
      — Та, дєдушка! — плаксиво запросився Книш. — Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!
      — Які ми сусіди! — одрубав дід. — Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідитися до людей. Поїхали!
      І Книш згорбився і, як побитий собака, слухняно пішов до човна.
      А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:
      — А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталя. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.
     
     
      Розділ
      ОСТАННІЙ, ЗАКЛЮЧНИЙ
     
      Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.
      Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.
      Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.
      Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.
      Професор Дудка подивилася на голобулус і сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася, що вона обов’язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фара-дейовичу, а потім усім юннатам.
      Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку). Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у піонерській газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:
      — Коли б не ви — все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!
      А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.
      А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило.
      Ми виступали, як головні свідки обвинувачення.
      І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув...
      Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна). Що він «унутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон). І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко). І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато). Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка).
      Бучний був суд.
      А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав: — Молодці, босяки!
      І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
      Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли. Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося. Щось їло наші душі, як іржа залізо. Якась думка.
      І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
      — Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але... одні глобулус виводять... космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми... — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
      — Людиноподібна, — додав я.
      ...І от — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого «Б».
      Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір’ї наш Собакевич, і думаю...
      Я думаю про Книшів — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.. Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.
      І ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукуру-зяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?»
      Я вже питав його. Мовчить. Тільки усміхається...
      Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:
      — Рень, до дошки!
      І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.
      О, то були дуже напружені дні — після суду.
      Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай. На корову Контрибуцію: «Цить!» — не мукай. На зозулястого півня: «Цить!» — не кукурікай. Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.
      А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю. Спочатку він огинався: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!» І він змушений був погодитись.
      Цілий серпень ми готувалися вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у фут-бола, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?
      На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох. Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала: «Сідай теж пиши, тобі це корисно». І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острів.
      І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи. І ні разу не помилився.
      До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.
      Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, бє думаючи з неї скористатися.
      Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
      — Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна.
      І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
      Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
      — Так що — випробуємо?
      — Давай, — кажу я.
      Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунтики і дротинки. Це винайдений ним механічний ^пристрій для розстібування гудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто: прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.
      Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але...
      — Крракк!.. — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б’є знизу Стьопу Кара-фольку, що сидить перед нами. Карафолька скрикує.
      — У, розтелепа! — шиплю я на Яву.
      Але пізно. Наче грім з неба, лунає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:
      — Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
      Червоні як раки вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей.
      Учбовий рік почався...


        _________________

        Распознавание текста с ошибками — sheba.spb.ru

 

 

PEKЛAMA: 500 РАДИОСПЕКТАКЛЕЙ НА SD 64GB — ГДЕ?..
BAШA ПОМОЩЬ ПРОЕКТУ: ЗАНЕСТИ КОПЕЕЧКУ — КУДА?..

 

На главную Тексты книг БК Аудиокниги БК Полит-инфо Советские учебники За страницами учебника Фото-Питер Техническая книга Радиоспектакли Детская библиотека

 




Борис Карлов 2001—3001 гг. ≡ БК-МТГК ≡ karlov@bk.ru