Прислал Игорь У.
____________
ПОЛНЫЙ ТЕКСТ
Івасик збирав у лісі гриби й заблудив. Пішов у один бік, тоді в другий — ніяк не міг найти дороги додому. А тут і сонечко зайшло, в лісі посутеніло.
Івасик проте не злякався. Він добре знав, що в цьому лісі немає ані вовків, ані ведмедів. Чого ж йому лякатися?
«Заночую десь на дереві — вирішив Івасик, — а завтра, вранці враз дорогу відшукаю».
І обрав собі дуба, — великого, старого, що зовсім низенько простяг грубе гілля.
«Ось тут я й влаштуюся». Але тільки надумавсь він лізти, — як шарахне щось з дуба, як пурхне, як заголосить на ввесь ліс.
— Бух-ху... бух-ху...
Хихонуло пронизливо і зникло в гущавині.
У першу хвилину Івасик таки добре налякався, але швидко отямився.
«Пугача злякався»... І він швиденько зліз на найнижчі гілки, влаштувався на них, мов на ослоні, витяг з кешені шматок хліба — добре, що взяв. Повечеряв.
А в лісі світлішало, зійшов місяць. Ось він — усе вище крізь гущавину пробивається.
Глянув Івась униз — бачить, там нічні метелики літають, миша пробігла в траві, з кущів вилетіло двоє дремлюг, почали за метеликами ганятись. А ось, зовсім близько, виліз з нірки їжак і причаївся; раптом — стриб! — і впіймав маленьку мишку; тільки писнула мишка, а їжак вже хрум-хрум — їсть мишку, на всі боки повертається, задоволений сопе.
Але ж і на їжака чатував ворог! Той самий пугач, що Івасика був налякав. На ввесь ліс тільки він не боїться гострих голок їжака. А очі пугачеві світять уночі, мов у кішки, і гострі-гострі, все в темряві бачать.
Нечутно підкрався пугач до їжака й тільки той розласувався, — цап!
Уп’явся в нього кігтями і прийшов тому кінець.
Івасик пильно придивлявся, а пугач скоро упорав їжака, махнув крилами, полетів у гущавину і знову зачмихав, заклацав дзьобом, закричав.
— Бух-ху... бух-ху...
Це він поснулих пташок сполохував. Ось прокинувся й писнув зяблик. Пугач налетів на нього і писк миттю увірвався.
Але незабаром і пугач замовчав. Мабуть наївся. Стало зовсім тихо в лісі. А Івасикові очі злипалися... Влаштувався він якнайвигідніше на дереві, щоб, бува, не впасти ввісні, і міцно заснув.
Коли Івась розплющив очі, сонце ще не сходило, але вже зовсім розвиднілось. Івасик зліз із дерева і вирішив іти в той бік, де ясно червоніло небо. На його думку, там була його домівка. У лісі гучно дзвеніли пташині голоси. Але в одному місці, недалечко вбік, птахи кричали надто голосно й пронизливо, немов на базар позліталися. Не витримав Івасик, закортіло йому подивитись, чого це птахи так розкричалися. Бачить... на дереві сидить пугач, а навколо метушаться лісові пташки, багато - багато, і пискотять, кричать, падриваються. Не встиг пугач до світанку в гніздо своє заховатись, а очі його, великі, гострі, добре бачать тільки вночі, але вдень він майже сліпий. І тоді його не бояться навіть найменші птахи, злітаються до нього з усіх боків, кричать, а проте не зва-жаються напасти.
Так було й тепер. Кричали, кричали птахи, пугач злісно кліпав сліпими очима, повертався на всі боки, врешті махнув своїми великими крилами і полетів.
Івасик глянув йому услід і показав кулака.
«Ех! Аби ж я був птах!.. Я б тобі показав!»
А сонце вже підвелося над лісом. Швидко Івасик вийшов на знайому стежку, засміявся радісно і щосили подався додому.
|
