«Весела книжечка»

DjVu

ПАСТУШОК

Там, де в степу за курганом
Хата і сіна стіжок,
Влітку з дідусем Іваном
Ходить малий пастушок.

Вдвох випасають отари
Білих овець і ягнят:
Вийдуть отари з кошари —
Треба давати «їм лад!

Пасти, глядіти їх треба
Так, щоб ягнятка росли,
Стежити пильно, щоб з неба
Не нападали орли.

Часом, дивись, із-за яру
Може наскочить і вовк...
Мирно пасуться отари.
Шерсть на них біла, як шовк.

Степ... Квітування повсюди.
Сонце. І співи пташок...
В травах зелених по груди
Ходить малий пастушок.

Дуже він знати бажає
Всі таємниці степів:
Як яка пташка співає,
Назви рослин і жуків.

Вдасться йому відшукати
Квітку незнану якусь —
Зразу біжить розпитати:
— Що це? — Хай скаже дідусь.

Крикне в траві перепілка,
Жайворон спів розлива —
Вмить пастушкова сопілка
їхні пісні вже співа.

Хлопчик, дідусів коханець,
Марно не тратить хвилин:
В нього повнісінький ранець
Різних пахучих рослин.

Дід погукає Миколі:
— Все! Завертай їх сюди!..
— Зараз! — І от уже з поля
Вівці ідуть до води.

Там, в холодку і затишку,
Взявши машинки до рук,
Знову беруться за стрижку
Дід І Микола-онук.

Точність у кожному русі.
Вовну в мішки І на склад!
Зайде овечка — в кожусі,
Йде без кожуха назад.

Успіхи в них хоч і гарні —
Треба одначе спішить:
Черга до ЇХ перукарні
Дуже велика стоїть.

Трудячись цілими днями
В тій степовій стороні,
Батькові в поміч і мамі
Він заробляв трудодні!

...Літо миііало.
Микола —
Знову у ріднім дворі.
Тижнів за два уже... школа,
Клас його, друзі старі...

Вчитель погладить борідку,
Встане, всміхнеться на мить:
— Де ж побували ви влітку,
Діти мої? Говоріть!

Матиме що розказати
В класі малий пастушок!
Ось він розклав серед хати
Трави... їх, певне, з мішок!

Вкриті столи вже і лавка
Цвітом пахучих степів:
Травку парує до травки,
В банки складає жуків.

Входить схвильована мама.
— Синку! — гукає вона. —
Глянь ось... яка телеграма.
Радісна всім новина.

Син прочитав: — За побіли,
Доблесть І честь трудову...
— Мамо! На Виставку їду!
З дідом Іваном! В Москву!

— їду! — пустився стрибати.
Взявся гербарій складать.
— Іду! — й побіг мимо хати
Батькові й діду сказать.

...Станція. Рідні довкола.
Гомін заповнив перон.
З квітами дід і Микола
Входять у п’ятий вагон.

Світяться радістю лиця.
Путь їм відкрита! Гудок...
В рідну любиму столицю
Іде малий пастушок.


ЯК МАЛИЙ ФЕДЬКО БИВСЯ
З ВЕЛИКИМ ЦАПОМ

Хоч було Федькові страшно —
Подолав він переляк.
Бивсь хоробро І відважно!
Ну, а трапилось це так:

Порішили учні в школі,
Роботящі вчителі
Посадить стрункі тополі
У Федьковому селі.

В день весняний вулицями
Діти саджанці несли
І садили їх рядами,
Щоб росли вони й росли.

Той копав ямки глибокі,
Той ніс воду у відрі...
А малий... дивився збоку,
Як старались школярі.

...Відтоді Федько щоднини
На ляльковому коні
Оглядав ті тополини:
Прийнялись вони чи ні?

Вартував їх: «бахкав» з пушки,
Гнав з верхівки кошеня...
Тато з відер, він із кружки
Поливали їх щодня.

Прийнялись, ростуть тополі..
Але якось в пору жнив,
Як батьки були на полі —
Страх Федько мій пережив.

Від сусідів вийшов з двору
Здоровенний сивий цап.
Вийшов, звівся дибки вгору
І зубами гілку — хап!

Захистити тополину
Порішив Федько малий,
Вже схопив І хворостину,
Та злякавсь, бо цап страшний!

Цап рогатий, бородатий,
Зразу лобом з ніг збива,
Волохатий і вухатий,
Ще й окатий, як сова.

Глянув ще Федько на нього:
Знову листя рве з дерев!
І рішив Федько: «Нічого,
Хоч і страшно — цап не лев!»

Розігнався із-за тину
У синенькім картузі
І, піднявши хворостину,
Хльоснув цапа по нозі.

Цап відскочив... туп ногами!
Повертається кружка
І, націлившись рогами,
Мчить окатий на Федька.

Та Федько наш не злякався.
Спритно й хитро відступа.
Скік з розгону... і сховався
Перед цапом за стовпа.

Цап як стукне головою,
(Стукнув так, аж стовп гуде!),
Потім трусить бородою
Й до тополі знову йде.

Ще раз битись доведеться.
Бо скубе, нахаба, їсть...
І хоч цапу років з десять,
А Федькові тільки шість —

Розбігається хлопчина
(Воювать так воювать!),
Скочив цапові на спину
І за роги цапа — хвать!

Цап крутнувсь, зіп’явся дибки
І... тікать, задравши хвіст)
Та сидить на ньому кріпко
Наш Федько-Я кавалерист.

Скаче цап у двір од страху,
До хліва вже підлетів.
Тут Федько з одного маху
З нього стриб — і хлів закрив.

Довго мекав цап потому,
Як сховався у хлівець.
А Федько вертавсь додому —
Переможець, молодець!

Тут і віршеві кінець.


ВОВИНА ХВОРОБА

Вова малий ніби справді
поблід.
Мама питає в тривозі:
— Може, болить голова чи
живіт?
Може, де впав на дорозі?
Син покрутив головою,
що — ні,
Мовчки стоїть і ні слова.
— Чом ти не кажеш нічого
мені?
Що це?
Що сталося, Вова?

Глянула й ледве не кинеться в плач:
Ясно! Потрібна примочка! —
Сильно розпухла надута, як м'яч,
Ліва щока у синочка.

Гуля така — аж обличчя криве.
Що за напасть І від чого?..
Добре, що лікар в сусідстві живе,
Мама швиденько — до нього.

Вова ще дужче від сорому зблід
(Винен — а мамі турбота!).
Входить і каже
Той лікар-сусід:
— Ну, роззявляй свого рота!

Вова скрививсь І... за шафу шмигнув.
— Я не розкрию, — бурмоче.
Витягли Вову... Він губи надув —
Рота роззявить не хоче.

Довго пручавсь... Та скорився-таки!
Лікар націлив пінцети
Й витяг у Вови із-за щоки
Дві здоровенних котлети.

Ті, що він зранку лінивсь проковтнуть
(Так І в дворі ото грався!),
Ті, які досі вже... скисли, мабуть!
Лікар
Стояв і сміявся.

Сором за сина матусю узяв:
— Ах, ти ж ледащо уперте!
— Так, чого доброго, — лікар сказав, —
Можна й від голоду вмерти!


БАБУСЯ і ВНУЧКА

Бабуся старесенька —
Пенсіонерка.
А внучка Наташа — уже піонерка.
Навчається добре бабусина внучка.
Погано лиш те, що росте — білоручка...
На зборах загону сказала вожата:
— Давайте-но квітів наробим до
свята! —
Наташа приходить додому з загону
І просить ласкаво бабусю Мотрону:
— Зробіть!.. Я на свято в вінок
приберуся!.. —
Два дні те вбрання готувала бабуся.
Наташа стрибала, раділа від того:
— Не буде ні в кого віночка такого! —
Приміряла ще раз І стала казати:
— Уже й занесіть ви — я ж можу
зім’яти! —
Мандрує до школи бабуся за внучку,
Несе той віночок — квітчасту каблучку.
Аж ось і вона, піонерська кімната.
Стрічає бабусю весела вожата:
— Спасибі!
Для кого ж ця старанність ваша?
— Та тут же у вас
Моя внучка Наташа!.. —
Спочатку замислилась трохи вожата:
«Кому ж записать цю роботу до свята?»
Взяла й записала в журналі загону
Не внучку Наташу —
Бабусю Мотрону!
А потім загін виніс дружну ухвалу —
Збирати і зносить уламки металу:
— Поможем державі виконувать плани.
Хто більше збере — тих на Дошку пошани! —
Наташа приходить додому із школи
І просить стареньку, аж смиче за поли:
— Не лайтесь, бабусю, що я вас морочу,
Зберіть!.. Бо на Дошку пошани я хочу! —
Ну, як не підтримати
Внучку єдину?
Збирає бабуся метал у торбину.
В дворі, по канавах — шукає повсюду.
Наташа радіє:
«Я першою буду!»
На п'ять кілограмів зібралася ноша:
— Уже й занесіть ви, бабусю хороша! —
...Ось знову вона, піонерська кімната.
Несуть залізяччя дівчатка, хлоп’ята...
Зустріла вожата бабусю привітно,
Та тільки чомусь схвилювалась помітно:
— Навіщо роботу виконувать нашу?
— Та це ж я за неї,
За внучку Наташу!.. —
У список найкращих по збору металу
Вожата бабусю
Внесла до журналу.
А ще через тиждень Наташа із школи
Прибігла додому з плачем, як ніколи.
Питає в сльозах, аж марніє і в’яне,
Чому це... бабуся на Дошці пошани?
Чому не вона?..
Це бабусю Мотрону
Примусило йти того ж дня до загону.
Шанують її — в тім і радість і горе!
Приходить до школи,
Прямує на збори:
— Та як же це так? І для чого ці штучки?
Чому ви й за що не шануєте внучки? —
Скінчила І сіла,
Сердита й завзята...
Вклонилася їй і сказала вожата:
— Спасибі, бабусю, за все, що зробили.
Та просимо вас, бережіть свої сили.
Роботу сама хай виконує внучка,
Не панькайте так, бо зросте білоручка.


ЛЕДАР-БРЕХУНЕЦЬ

Просить матуся Миколу:
— Синку, внеси мені дров!.. —
Ледар скрививсь і про школу
Мамі нагадує знов:

— В мене уроків багато,
Сила задач і письма... —
З п’ятого поверху мати
Йде до сарая сама.

Дров узяла вона в’язку,
Йде, спочива що ні крок:
Робить синочкові ласку,
Хай тільки вчиться синок.

Вийшла, звалила додолу
В’язку важкеньку сама.
Зве на хвилинку Миколу —
Дома Миколи... нема.

Раз погукала і вдруге.
Де він? І стала на мить.
«Певно подався до друга.
Вдвох щоб задачі робить».

Зовсім не так! Бо Микола
Вже верховодив у грі:
Бив з хлопчаками футбола
В третім сусіднім дворі.

Вже як стемніло — з’явився:
— їсти давайте мені!
Сильно я, — каже, — стомився,
Дуже задачі трудні.

...Ранок. Іде він у школу
Й жде випадкових «удач».
Вчитель питає Миколу:
— Чом не зробив ти задач?

Чом не зробив, я питаю... —
Встав брехунець, пробасив:
— Я не зробив, бо з сараю
Дрова для мами носив.

Діти, чекає Миколу
Дуже поганий кінець.
Тож не робіть ви ніколи
Так, як оцей брехунець.


ЧУДО В ЧЕРЕВИКУ

Як відомо, всі ледачі
Ждуть легенької удачі
(Без труда щоб їм везло!).
Так І з Васею було.

Вчиться Вася в п’ятім класі.
Якось друг і каже Васі:
— Знаю чудо я одне,
Чудо справді чарівне.

Будеш мати без мороки
Ти п'ятірки за уроки,
Лиш зроби, мій друже, так:
Роздобудь собі п’ятак,
Приліпи його, мов латку,
В черевик під ліву п’ятку,
Узувайся і ходи.
Піде діло — хоч куди!
Це я, — каже, — перевірив.

...Вася здуру і повірив.
Ліпить Вася Боровик
П’ять копійок в черевик.
Взувся,
Тупнув,
Взявсь у боки:
— Більш не вчитиму уроки:
Повезе мені і так,
Під п’ятою ж е п’ятак!

Вранці йшов І всю дорогу
Припадав на ліву ногу.
Ось і школа,
Ось І клас.
Арифметика якраз.

— Боровик, іди до дошки! —
Вася встав, пом’явся трошки,
На п’ятак натис — дарма!
Де ж те чудо?
Щось нема.

...За годину викликають,
З географії питають.
( Вася встав — ні в сих ні в тих.
Замїеть-чуда — в класї сміх.

Мав мороку він велику,
Бо п’ятак у черевику
Відіграв одну лиш роль —
Надавив йому мозоль!

Закінчилися уроки —
Бігли учні в різні боки.

Ну, а Вася Боровик
Ледве тяг свій черевик.
Під п’ятою п’ять копійок,
А у сумці — стільки ж двійок!


«ХВОСТАТІ КОМЕТИ»

Подібні до тих, що в небесному світі —
«Хвостаті комети» е в зошиті в Миті:
На кожній сторінці по дві і по п'ять.
Різниця лиш та, що вони —
Не летять.

Нехай би летіли, як ті, що он — з неба.
Бо хлопчику Миті їх зовсім не треба,
Та якось у нього все робиться так,
Що збутись «хвостатих»
Не може ніяк!

Звичайно, ви хочете знати секрети:
Звідкіль же у Миті «хвостаті комети»?
Це діло не мудре. Пояснюю вам:
«Комети» у зошитах
Робить він сам.

Як тільки у класі почнуться уроки,
То крутиться й вертиться він на всі боки:
Умочить перо й... того штовх, того хап!
Рукою махнув —
А чорнило... ляп!

Не любить І він, коли в зошиті пляма:
Страмитимуть знову — учителька, мама.
Нахилиться Митя під парту тайком
І пляму чорнильну
Лизне язиком.

Лизне, тоді — ще раз. Щоб зникла, проклята.
А з плями виходить... «комета хвостата»...
У синім чорнилі всі губи, язик,
А він — уже другу вилизує.
Звик!

В перерву стає у куток біля груби
І чистить резинкою губи і зуби,
Свій довгий язик витира об кашкет,
Досвідчений майстер
«Хвостатих комет»!

Прийшлось і на зборах про це вже казати,
Та Митя продовжував плями лизати.
...І от перестав! Мов рукою зняло.
І як ви гадаєте,
Шо помогло?

Поміг той малюнок стінної газети,
Де Митя нагнувся і робить .комети».
Як е в вас у класі любитель «комет»,
Малюйте і з нього
Подібний портрет.


НАШІ МАМИ

Пам’ятаймо, милі діти,
Пам’ятаймо завжди з вами,
Що для нас у всьому світі
Найдорожчі — наші мами.

Нам — маленьким і дорослим —
Все дають вони з любов’ю:
Ніжне серце, світлий розум,
Сили нашому здоров’ю.

Ми в житті усі сказали
Своє перше слово — ма-ма!
Скільки б ми не підростали,
А любов у них та ж сама.

Як ставали ми на ноги,
Перший крок наш був — до мами.
Радість маєм чи тривогу —
Серце мами завжди з нами.

Де сини П та дочки —
Завжди там вона думками.
Пишем в класі ми на дошці -
Наше перше слово — мама!

Найдорожчі мамі діти.
Дітям мама їх — так само.
Треба вчитись і робити
Так, щоб радувати маму!

Пам’ятайте, діти, всюди
Вірну мамину науку.
У ясне життя і в люди
Мама вас веде за руку.

А як вивчитесь з літами,
Вдячні мамі за турботу,
І поїдете від мами
В інший край десь на роботу —

Хай усі запам’ятають:
І листи і телеграми
Шліть туди, де їх чекають,
Виглядають ваші мами!


МАНДРІВКА ДІДА МОРОЗА

Послухайте, діти,
Як в ніч новорічну
Робив дід Мороз наш мандрівку незвичну.
Незвичну тому, що у путь зі столиці
Його понесли не коньки-блискавиці,
Не лижі гінкі, що бистріш паровоза,
Найшвидший був транспорт
У діда Мороза!
Який?
Щоб скоріше розкрити загадку,
То я розповім вам
Усе по порядку.

... Як тільки стемніло і рясно над містом
Засяли вогні золотавим намистом,
До діда Мороза в кімнату зайшов
У формі солдатській пілот Ковальов.
Зайшов,
Привітав з наступаючим роком
І рапорта склав, не моргнувши і оком:
— Літак вас чекає, товариш Мороз!
— А як там погода, який там прогноз? —
Дідусь запитав.
А пілот у одвУг.
— Чудесна погода! Збирайтесь в політ! -
... Дід вийшов за місто у ніч яснозору,
Сідає в літак
І здіймається вгору.
Поклав біля себе здорових два клунки,
В яких умостив школярам подарунки.
Сидить в літаку він, немов у тачанці,
У білім кожусі, у шапці-вушанці.
Літак піднімається вище І вище...
А дід тільки гладить своє бородище.

Поглянув униз
Зі своєї кабіни —
Яка ж вона гарна, столиця Вкраїни!
Сіяють Хрещатика нові будинки,
І скрізь розцвіли новорічні ялинки.
Круг них, золотистих,
Струнких од природи,
Кружляють веселих дітей хороводи.
Дід каже пілоту;
— Ану, розвернись
І трошки візьми над ялинками вниз! —
Пілот розвернувся. Мороз з літака
Всміхається дітям. А потім гука:
— Хто учиться з вас на «4» й на «5»,
Тих прошу я руки угору піднять! —
І вмить
Догори сотні рук підвелось.
Дід швидко до клунка.
Секунда...
І ось
Згори парашути, як білі пушинки,
Хто ж мав у своєму щоденнику двійку,
Гостинця тому не було й на копійку.
Летіли до рук, що звелись круг ялинки.
На тих парашутах дарунки-пакети:
Смачні шоколади і квітів букети,
— Та що це? — гукнули
Всі хором умить. —
Дивіться, який подарунок летить! —

Вхопили. Була то граматика-книжка.
У ній... дідусева лежала записка:
«Дарую цю книжку
Я учню Васькові,
Щоб більш не робив
Помилок він у мові».
Вручили негайно записку Васькові.
... А дід наш Мороз на швидкім літакові
Уже розвертавсь над домами Подолу,
Де сім’ї щасливі сідали до столу.
Сідали батьки і дорослі їх діти,
Щоб рік наступаючий піснею стріти,
Щоб дружно підняти наповнені чаші:
— За мир на землі і за успіхи наші! —
Пілот усміхається:
— Вийшли на трасу! —
Летить дід Мороз в світле небо
Донбасу.
Летить понад села й поля України.
І видно йому у вікно із кабіни,
Як в селах палають вогні електричні,
Які там багаті столи новорічні.
Заможним артільцям, майстрам урожаю
Гука дід Мороз:
— З Новим роком вітаю!
... Ось в центрі села з білим садом довкола
Стоїть у ялинки заквітчана школа.
На гілках ялинових іграшки, квіти.
Круг них веселяться колгоспників діти.
Швиденько Мороз розгортає пакунки
І сипле їм щедро свої подарунки:
— Приймайте
За успіхи добрі у школі
Й за те, що батькам помагали на полі! —
Все далі летить
Срібнокрила машина.
Летить, мовби вітер.
Минає година...
І дід наш Мороз у вікно помічає,
Як небо все дужче і дужче палає:
То сяє в нічний і торжественний час
Мартенами й домнами славний Донбас!
Донбас, що вугілля дає ешелони,
Що плавить металу незлічені тонни,
І По вдень і вночі у роботі гігантській
Збагачує, зміцнює край наш радянський!
... Палаци культури,
Будинки нові.
Ідуть у світлиці сини трудові,
Сідають за довгі і повні столи.
Мороз їм гукає:
— Здорові були!
За що ваші тости сьогодні? — питає.
— За рідну Вітчизну, що квітне й зростає!
За зорі свободи на ріднім Кремлі!
За труд наш великий! За мир на землі!

От-от вже дванадцять
Куранти проб’ють.
Летить дід Мороз наш. Продовжує путь.
Летить, оглядає нові виднокруги...
Ген-ген у полях простяглись лісосмуги.
Садили їх люди тієї артілі,
Що он за столами сидять звеселілі.
Послав їм дідусь новорічний привіт
І вже над Каховкою робить політ,
Де скоро засяють, як чудо з чудес,
Вогні електричні Каховської ГЕС.
Величні будови уже підвелись!

... В ту ніч дід Мороз
Побував майже скрізь:
В одеських матросів, що їх кораблі
Вартують кордони на морі вдалі,
У хатах колгоспних,, що повні добра...
Усюди святковість, прекрасна пора!
Все дужче лунали пісні навкруги
Й казились за морем од них вороги.
Вернувсь дід Мороз у столичні квартали
Тоді, як ви всі вже, розкинувшись, спали,
Як снився вам сон, ніби й ви в літаку
Рушаєте в путь,
У мандрівку таку!